Слава ЗСУ!

Щодо допомоги, то буде тут на місці зазначити, що велика 35–мільйонова Наддніпрянщина не помогла маленькій 5–мільйоновій Наддністрянщині вигнати поляків. Ганебний факт для цілої нації, байдуже хто, завинив: прислала лише один курінь охотників, двох генералів та яких 10–15 мільйонів доларів.

Франція вислала до Польщі добре озброєний польский леґіон (6 дивізій) для стримання наступу москвинів на захід. Польща обіцяла Франції вжити той леґіон ЛИШЕ проти москвинів. Звичайно, як завжди робила в історії, Польща тої обіцянки не додержала, а кинула леґіон проти українців (пригадка нам на майбутнє). Це і вирішило війну. Без набоїв, відбиваючись голіруч, УГА перейшла 16. VII.1919 Збруч і приєдналася до армії УНР.

Хоч Актом Злуки 22.1.1918 ЗУНР стала формально частиною одної соборної Української Держави, проте фактично той акт лишився лише на папері та в серцях українського вояцтва. На політиків і політику цей акт не вплинув. На це були причини об'єктивні і суб'єктивні, і завинили обидві сторони. Та безсторонній історик колись скаже, що далеко більша частина вини лежить на наддніпрянцях, а точніше, на наддніпрянській соціялістичній інтелігенції. Тут не маємо місця зупинитися над цією великою темою. Хіба пару слів.

Чи не найхарактеристичнішою рисою наддніпрянської інтелігенції ХІХ–ХХ ст. була відірваність її від реального українського життя. Цієї фатальної для нації хвороби набралася вона з московської літератури. Відірваність від реального життя була питома і московській інтелігенції, але московська приходила до розуму, коли факти життя били її по голові. З голів же нашої інтелігенції ніякі факти дурман не могли вибити. Москвини запрягли самого К. Маркса до свого національного воза, а українці далися К. Марксові запрягти їх у чужого воза (московського).

В деспотичній, централізованій Московській імперії суспільство (народ) не мало жодної влади. Тому українців міг гнобити лише уряд, його адміністрація, царат, а московський нарід (суспільність) не міг — з тої простої причини, що не мав влади. Московська суспільність за царату не мала просто нагоди виявити на ділі своє справжнє, а не декларативне ставлення до українських ідей, зокрема, до ідеї державної незалежносте. Отже, крім окремих літературних нападів, не було конкретних ворожих чинів московського поступового суспільства щодо України. Це створило фатальну ілюзію, що московське поступове суспільство ніби не є вороже до України. Гірше того! Той самий уряд, що гнобив Україну, утискав також і поступове московське суспільство і нарід (соціяльне), отже, був спільним ворогом. Так створювався психологічний ґрунт для НАБЛИЖЕННЯ двох поступових суспільств — московського і українського. Створювалися сприятливі передумови для спільного фронту проти царату.

Цю обставину дуже спритно використали москвини для ліквідації, для умертвлення ідеї боротьби з московською НАЦІЄЮ, збочуючи українську національну ненависть на рейки лише соціяльної ненависти. А звідси логічно до приязні, приятелювання з московським робочим народом, провідником якого є московське поступове суспільство, ну і, очевидячки, з її літературою, мовою. Дальше лише два кроки до визнання українськими поступовцями поступовість, культурність московської мови в порівнянні до мужицької, нерозвиненої, с. т. назадницької української мови. Омосковлення — якраз цим шляхом ішла наша поступова наддніпрянська інтелігенція в ХІХ–ХХ ст. Класова, а не національна боротьба. Боротьба не проти цілої ворожої нації, а лише проти її злої частини (буржуазії*) і братання з її доброю (пролетарською) частиною — це стало святою догмою наших соціялістів (і не лише соціялістів). На цій догмі оснували всю практичну політику УЦР, УНР, Директорія. Ця догма — і лише вона єдина — призвела до сучасної УССР. Може призвести і до нової УССР.

Галичани не мали нічого спільного з поляками. Навпаки, їх роз'єднувала — з причин уже сказаних — безодня національної ненависти. Про ніякий спільний фронт не могло бути й мови. Не класова, але національна боротьба. Боротьба з цілою нацією, а не з якоюсь її частиною. Цілком природно, цей погляд перенесли галичани і на боротьбу з московською нацією.

Історична доля звела разом наддніпрянців і над дністрянців воювати ворога України. І тут зіткнулися два цілком протилежні погляди на найвирішальнішу тоді проблему: КОГО воювати? Воювати цілу націю чи лише її частину, а з другою частиною брататися? Війна класова чи національна? Чи В. Винниченко, М. Грушевський і ті, що з ними, закликаючи припинити боротьбу з московськими наймитами в Харкові, є державними зрадниками, яких треба повісити, чи вони є Проводом нації, якого треба слухати?