Слава ЗСУ!

На ці питання не міг відповісти навіть Головнокомандувач Армії С. Петлюра. В своїй політиці і керівництві боротьбою він хитався: з одного боку В. Винниченко, М. Грушевський та менші є Проводом, бо ж самі вибирали, і їх треба слухати, а з другого боку ніби і зрадники, бо ж кличуть припинити бортьбу за самостійну Україну. А не розв'язавши цієї основної проблеми, навколо якої оберталася вся політика, вся військова стратегія, все життя, вся боротьба, — не можна було не те що виграти, але і вести боротьби з москвичами, саме невирішення продовжувало хаос. А воно і лишилося невирішеним.

А хаос, справді, був жахливий. Вакханалія інтриг, змов, наклепів, недовір'я до власного народу і страх та підозрілість до власних Генералів; розстріл патріотів і протегування зрадників; калейдоскопічна зміна ідей і орієнтацій і понад усе патологічна любов до історичного ворога — все це руйнування, а не будування держави жахало галичан, звиклих до цілком протилежного.

Галицький провід вірив у свій нарід, а нарід вірив свому проводові. Коли галичани побачили, що для успіху визвольної боротьби треба твердої влади, вони не завагалися надати Є. Петрушевичеві диктаторські права. У галичан не могло повстати навіть і думки недовіряти своїм власним Генералам, навіть і думки про любов до історичного національного ворога. Виховані в умовах європейської конституційної держави, галичани звикли шанувати вибраний ними провід, коритися встановленим ним законам, звикли до послуху, дисципліни і законности. Галичани були добрими організаторами і провідниками мирного життя в устабілізованій державі.

Але ці позитивні в мирних умовах прикмети оберталися в негативні, а щонайменш гальмуючі в революційному хаосі кривавої боротьби. Революція має свої «закони». Революція вимагає від провідників великої відваги ламати, перевертати догори ногами старе, звикле; революція вимагає великої творчої уяви та ініціятиви накидати силою нове, незвикле. Революція не має часу на спокійні парламентарські розважання, обговорення; революційний хаос і пожежі вимагають негайного, блискавичного рішення і скрайніх, навіть жорстоких способів їх здійснити. Фанатизм, нетолерантність, скрайнощі, руїна, кров, пожежі — це прикмети революції і революціонерів. Революція не будує, вона лише руйнує старі основи, а на розчищенім місці будує нове вже не революція. І вдалі революції завжди висували диктатора, а ніколи колеґіяльний провід. Преторіянці не були законодавцями і проводом, лише фанатикани ідей революції і слухняними виконавцями волі диктатора.

Фактичною силою тоді була Армія. Вона могла легко зробити те, що пізніш зробив Б. Муссоліні: приборкати соціялістів, примусити балакунів працювати, наставити несоціялістичний, напіввійськовий уряд чи диктатора. Тоді фактично було дві армії: УНР і УГА. І С. Петлюра, і Є. Петрушевич користувалися повним довір'ям і послухом своїх армій. Отже, обидва мали силу стати диктаторами. Є. Петрушевичеві навіть уряд ЗУНР надав диктаторські права. Але, на наше нещастя, обидва на диктатора аніяк не надавалися; обидва були і своєю вдачею, і світоглядом щось цілком протилежне будь–якому диктаторству Гірше того! С. Петлюра легко підпадав під вплив свого оточення, а воно було соціялістичне. Соціялісти просто полонили С. Петлюру

Чим соціялісти тримали в свому полоні С. Петлюру?

Коротко — брехнею, шантажем. Вони застрашували С. Петлюру тим, що, мовляв, все українське селянство геть збольшевичилося, с. т. всі стали соціялістами, бажають соціялістичного ладу і тому підтверджуть лише соціялістичний уряд проти всякого іншого будуть воювати.

Не було і нема підлішої, бруднішої, ганебнішої брехні і наклепу на український нарід, як ця. Всі військові і селянські з'їзди в 1917 році показали ясніше ясного, що наше селянство не хоче ніякого соціялізму. Наші соціялісти казали, що тепер у 1918 році під впливом їхніх московських товаришів–соціялістів («большевиків») наші селяни геть усі стали соціялістами. За тих часів Україна горіла в огні селянських повстань, але соціялісти переконували С. Петлюру, що селяни повставали не проти соціялізму, що тоді його вже заводили москвини, але проти методів, якими його заводили, проти грабунків московської солдатні. А щоб переконати в цьому С. Петлюру, привозили з «радянської» України своїх однодумців, які вже визнавали «радянський уряд України» і працювали для нього. Ясна річ, ті відповідно інформували С. Петлюру. Та С. Петлюра хитався, бо від військової розвідки знав про цілком інакше ставлення нашого селянства до соціялізації. Напр., про (описану соціялістом Іс. Мазепою, але вже пізніш, на еміграції*) таку демонстрацію думок українського селянства, що її Іс. Мазепа сам вважав за типову тоді в Україні. Президія повітового з'їзду «совєтів» запропонувала відкрити з'їзд співом «Інтернаціоналу». У відповідь цілий з'їзд спонтанно заспівав «Заповіт» Т. Шевченка і примусив президію (москвинів і жидів) стояти під час співу. З'їзд мовчки слухав соціялістичних («большевицьких») промовців, поки вони не почали вихваляти «комуни» і закликати селян творити «колгоспи». Як тільки один з них почав це, то цілий з'їзд заревів, як дикий звір, і були б забили промовця, якби його не врятували чекісти. Ба, навіть у такому московсько–жидівському місті, як Одеса, величезна маніфестація на Шевченківські роковини несла жовто–блакитні, а не червоні прапори і співала «Як умру» та «Ще не вмерла», а не «Інтернаціонал» (По маніфестації ув'язнено в Одесі кілька тисяч люду). А це ж діялося за умов московського національного терору. Зрештою, навіть соціяліст отаман Григоріїв писав з окупованої москвинами території: «…90% населення України не хоче комуни» (Іс. Мазепа. «Україна в огні…»).