Слава ЗСУ!

Зрештою, на те Бог і дав державним мужам більший розум, щоб вони могли знайти способи контролювати непевні елементи та знешкідливити зрадників. В. Лєнін у 1917 році був у значно гірших обставинах, як наші соціялістичні «державні мужі». В Московщині вся бюрократія, весь генералітет і старшина були ворожі до влади В. Леніна. Проте В. Лєнін знайшов способи примусити їх усіх служити його владі. І вони відбудували йому нову московську імперію СССР. А вже після того наступник І. Сталін їх майже всіх понищив. Мав уже своїх вихованців.

Наші соціялістичні лідери мали далеко ліпші обставини. Вони мали 5% прихильників України і величезний п'ятдесятивідсотковий запас лише байдужих, а не ворожих до України малоросів. Лише треба було поставитися до них, як до нещасних, отруєних «московською блекотою» хворих братів і лікувати їх терпеливо, тактовно, непомітно перетягати на український національний шлях.

Щоб не зрозуміли ці слова хибно, підкреслюємо, що таке братнє наставлення мало б бути ЛИШЕ до малоросів, які ставилися до України байдуже, а не вороже. А тих, які ставилися вороже до України, треба було трактували як гірших за москвинів ворогів. Для них знайшлося б досить місця за дротами. Таке м'яке ставлення до тих, хто хоче вилікуватися від московського дурману, а разом дуже тверде до тих, хто не хоче, дало б добрі для України наслідки. Можна було примусити і П. Скоропадського служити Україні (навіть на пості гетьмана), бо він належав до тої п'ятдесятивідсоткової ґрупи лише байдужих. 90% з тих байдужих служили б досить чесно Україні, хоч би з тої причини, що не було кому іншому служити (служили і служать москвинам в СССР). Лише треба було не пускати з них пильного ока. А виросло б нове, національно виховане покоління, то ті старі колишні малороси відійшли б спокійно на пенсію. Так могли зробити розумні державні мужі. На наше нещастя, Господь пошкодував крихти розуму для нашого окаліченого сільського дядька.

Наші соціялістичні «мужі» змавпували були (по двох роках) ленінську систему політичних комісарів в Армії. Лише ті УНРадівські політичні комісари шукали в Армії не зрадників нації, але зрадників соціялізму. Зрадникам нації (але соціялістам), всяким волохам доручали командувати полками і після їхніх зрад, а патріотів–націоналістів (зрадників соціялізму) розстрілювали, не доказавши жодного злочину.

Наслідок — УССР. Та УССР була би пів біди, але СССР, то вже для України — Ave Ceaesar, morituri te salutant! — «Живи Московщино! Засуджена тобою на смерть Україна, вітає тебе!».

Та повернімось до подій за доби Директорії.

До складу української мирової делегації в Парижі, крім наддніпрянців, входили також і два галичани: В. Панейко та С. Томашівський. У той час на півдні України чорна монархічна армія А. Дєнікіна воювала червону соціялістичну московську армію В. Лєніна. А. Дєнікінові Антанта (Англія) щедро посилила зброю, амуніцію, весь військовий виряд. Московські дипломати в Парижі П. Мілюков, К. Сазонов переконали В. Панейка, що УГА могла би дістати від Антанти подібну допомогу, якби воювала москвинів–лєнінців спільно з москвинами–дєнікінцями, а не з Директорією, яку Антанта вважає за прихильників москвинів–лєнінців. А в зв'язку з цим галицькі дипломати могли б здобути від Антанти підтримку проти польських замірів на Галичину. Таким чином, вдалося б врятувати самостійність бодай Галичини, яка ставши українським П'ємонтом, пізніше зможе помогти в той чи інший спосіб Східній Україні скинути московську владу.

Бачачи нездарність урядовців Директорії до державного будівництва, уряд ЗУНР поставив карту на цю можливість і видав Штабові УГА наказ ні в якому разі не виступати проти Дєнікінської армії (за: О. Доценко. «Літопис української революції»).

Інформації В. Панейка вплинули також і на Директорію. Запаморочена соціялістичною теорією «класової боротьби», не могла вона зрозуміти історію, яка ясніш ясного вчила, що ВСІ москвини, ВСІХ класів уважають незалежну від них Україну своїм найбільшим нещастям, о небо більше, ніж найгірший уряд їхньої імперії. («Ліпше злий диктатор, ніж розвал нашої імперії», — формулював лідер московської демократії А. Кєрєнский).

Хоч Директорія (уряд) і вела в той час переговори з В. Лєніним (через його приятеля, швейцарського комуніста Ф. Платтена) про спільну війну «з дєнікінською буржуазною реакцією», проте одночасно вислала до А. Дєнікіна ген. М. Омеляновича–Павленка пропонувати А. Дєнікінові спільну війну «с общім враґом — лєнінскім узурпатарам» у тайній надії, що співпраця з А. Дєнікіним, а щонайменше, неворожість до нього поможе Директорії дістати від Антанти допомогу тощо. В надії на такий зворот справи Директорія також дала наказ свому Штабові уникати поки що збройних сутичок з Дєнікінською армією.