Слава ЗСУ!

Але Революція має свої закони. І перемагає за революційних часів і умов лише той, хто визнає лише революційні, а не формально–правні «закони».

Це розумів В. Лєнін і ТОМУ відбудував Московську імперію, розігнавши формально–правне, законне Учрєдітєльнає сабраніє, «безправно» захопивши владу. Чи зле вийшли на тім москвини? Світ знає лише переможців. Переможеними — помітує.

Наші соціялістичні банкрути 1917–22 рр. викручуються ще браком національно свідомих, досвідчених політиків, дипломатів, генералів, старшин, урядовців. Так! Україна не мала в 1917 році таких національно свідомих людей. Але мала подостатком таких людей ЩЕ не свідомих національно. Правда, багато з них були більшими «єдінанєдєлімцамі», ніж чистокровні москвини, але було значно більше серед них т. зв. малоросів, с. т. людей, що любили Україну (Малоросію) підсвідомо.

Суспільство всюди складається з малих, активних скрайніх частин і великої пасивної середини. Скажімо: 10–15% ліворуч, 70–80% середини і 10–15% праворуч. Точної, виразної межі між ними нема; є переходові смуги. Щодо ворожости тих «малоросів» до ідеї української самостійности, їх можна б поділити схематично — приблизно так:

Дуже ворожих - 5% Ворожих - 10% Вороже–байдужих - 15% Байдужих -50% Байдуже прихильних - 14% Прихильних - 2% Дуже прихильних - 1%

Це говоримо лише про бюрократію, старшину, священиків. В інших класах відсотки дещо інші. Напр., у нашій інтелігенції (особливо соціялістичної) відсоток вороже–байдужих був, мабуть, понад 80%, а прихильних, мабуть, не було і 1% (говоримо про 1917 рік; пізніше ситуація значно змінилася на нашу, українську, користь).

Стихія відродження старезної нашої нації була така непереможно могутня, що захопила, понесла — як величезна повінь на своїх хвилях — приспаних національно малоросів. Лише той, хто був наочним свідком, може належно оцінити її силу. Знайомі, шкільні товариші, що ніколи і нічого не чули про Україну (а за мову і говорити нема що), зустрівшись по 1–3 роках, говорили українською мовою, часом каліченою, але українською, були вже українцями. Були в 1917–19 роках десятки тисяч таких. І ці неофіти національні були о ціле небо більшими українськими «шовіністами», ніж давно національно «свідомі» винниченки (див.: В. Винниченко. «Відродження нації»), а це національне пробудження нашої бюрократії, старшинства, гальмували ніхто інший, лише наші соціялістичні ідіоти, що сиділи в міністерських кріслах.

В 1917–18 рр. до уряду УЦР і УНР зголошувалися тисячі малоросів — досвідчених державних урядовців і старшин. Соціялістичний наш уряд вибирав з них лише тих, хто мав соціялістичний пашпорт, а на генералів, старшин дивився як на «ворогів трудового народу», «мілітаристів», що планують кров народну проливати»; уряд казав їм, що їхніх послуг Україна не потребує, бо не хоче мати армії. Тисячі таких старшин–малоросів, які вперше пропонували українському урядові служити Україні, пішли по відмові до А. Дєнікіна. 99% пізніших генералів та полковників армії УНР були в 1917 році лише національно підсвідомими малоросами. Скільки тисяч таких старшин–малоросів штовхнув до А. Дєнікіна сам український уряд?

Були тисячі професійних старшин–малоросів, які не знали і не хотіли знати ніякої «політики» і прагнули чесно служити Україні, бо заворушилася в їхніх душах збуджена національною стихією підсвідома любов до України. Коли таких і приймали на службу, то наші соціялісти дивилися на них, як на інтрузів, чужих, підозрілих людей. Чи таке ставлення українців до них сприяло розвиткові їхньої національої свідомосте і національної гордосте, чи, навпаки, відчужувало їх від України? Чи не переживали душевної драми ті з них, які не витримували тої скритоворожої атмосфери і, розчарувавшись в українській нації, байдужіли до України, а може, й переходили до ворога? Велика тема для наших письменників.

Не можна було приймати на державні посади національно несвідомий елемент. Чи так?

1) Ті, що зголошувалися на початках, самі були з тої п'ятипроцентної групи прихильників самостійносте України. 2) За тих часів ще не знали техніки (чи мистецтва) пенетрації ворожого табору. 3) Ті старшини–малороси зголошувалися служити в українському війську не тому, що не мали іншого способу заробити на життя. Вони могли знайти працю в кооперації, приватних підприємствах, а головно, могли піти до А. Дєнікіна, де їх радо вітали і не дивилися як на ворогів. І незважаючи на такі можливості, ці малороси хотіли служити в українському війську. Вже це одне говорить багато на їх користь.