Слава ЗСУ!

І менша за Україну Ірландія вирвалася з сильнішої за Московщину Англії. А Україна є московською колонією.

Вже пів століття безупинно пояснює нам Д. Донцов цю ЗАСАДНИЧУ різницю та її політичні наслідки. Різницю примату духового над матеріяльним, ідей вічних над ідеями дочасними, життя душі над життям тіла. Саме життя тисячами конкретних фактів підтвердило і далі підтверджує правдивість тез Д. Донцова, а більшість нашої інтелігенції (включно з учорашніми визнавцями Донцовських тез) все ж і далі жує стару, зігнилу жвачку Драгоманових мудрощів, лише помалювавши їх (про всяк випадок) на жовто–блакитний. Направду, наша еліта за останні пів століття дала майбутньому українському науковцеві–психіятрові багатющий матеріял для наукових дослідів.

Всю діяльність нашої еміграції можна визначити одним словом — «просвітянство». І вся наша біда в тому, що методи «Просвіти» ми вживаємо і в нашій амбасадорській праці серед чужинців. Біда в тому, що у нас не вистачило розуму видумати щось більшого, модернішого за просвітянство. А вже біда над бідою є наш страх вийти з нашого ґетта в широкий світ.

До 1917 року європейське (й американське) суспільство цілком не цікавилося ані Московщиною, ані її культурою, літературою, історією. Книжки про Московщину, як, напр., А. Де Кюстіна, Т. Флетчера, Е. Кларка, Ю. Корба, Ю. Юстіна та інших — заблудилися. На заході історію Московщини знали мало що ліпше за історію Китаю; нею цікавилися лише фахівці зі службового обов'язку. Перекладів з московської мови на європейські майже не було, хіба переклади Л. Толстого і Ф. Достоєвского, та й ними цікавилося лише мале коло літераторів. Отже, можна сказати, що перед 1917 роком європейське суспільство, а американське і поготів, знало про Московщину не багато більше, як про Україну.

Московська еміграція складалася виключно із старшин Дєнікінської армії та урядовців його адміністрації. Купка родовитої московської аристократії та професури влізла на різні посади в адміністрації чи в університетах Европи та Америки. Їхня молодь пішла до європейських та американських університетів і, закінчивши їх, здобула посади в університетах чи урядах. Тепер переважаюча більшість професорів–москвинів в американських університетах та дорадників–москвинів в американському уряді — це колишні дєнікінські старшини. За плечима президента Ф. Рузвелта стояв аж до своєї смерти дєнікінський полковник, який був тою «сірою еміненцією», що фактично давав напрям американській політиці в Східній Европі. Наслідки — Тегеран, Ялта, Потстдам, Кенани, Комітети Визволення народів Росії, Мюнхенські та Нью–Йоркські (московські) інститути вивчення Росії, Радіо «Асвабаждєніє Расіі», «нєпрєдрєшенство», співіснування і т. п. вияви американського москвофільства. Стара московська тактика пенетрації.

Українська еміграція мала такі самі, як і московська, можливості піти також цим шляхом, але не пішла. Вона заклала три українські високі школи: університет та педагогічний інститут у Празі, Сільсько–господарську академію в Подєбрадах у Чехословаччині. Ці школи закінчило кількасот молоді, виключно колишніх старшин та вояків української армії, с. т. національно свідомі люди. Ані один з них не осягнув якогось більш–менш важливого становища в науковім або політичнім світі в Европі чи в Америці. Нам не відомі приклади, що хтось із абсольвентів цих українських шкіл зробив собі ім'я бодай в українській науці. Хоч навчання в тих школах стояло на рівні ліпших європейських університетів. Лише кілька з тих абсольвентів стали помітними політичними діячами, і то в не чужому політичному світі, а лише в українському. Отже, 99% абсольвентів цих українських шкіл загубилися по чужинах на чужій роботі, за винятком небагатьох, які зайнялися дрібною роботою в Польщі та Чехословаччині серед тамтешніх українців.

Пропаґандивного значення мали ці школи стільки, що ані на йоту не вплинули на українофобську політику навіть у самій Чехії, а про гітлерівську чи рузвелтівську нема що і згадувати. Ті школи дали кусник хліба кількадесятьом нашим науковцям на кілька років, але й те вийшло на шкоду. Якби не було українських шкіл, то ті наші науковці були б примушені робити те, що роблять тепер із 30–річним запізненням (і відповідними труднощами) - піти до чужих університетів. З того було б далеко більше користи їм, українській науці та українській визвольній справі. Аж тепер ми побачили, що професор–українець у чужому університеті може зробити більше для України, ніж усі професори накупу якогось українського еміграційного університету. Побачили, що особистий зв'язок, особисте знайомство скорше відкривають бажані нам двері, ніж десять «Історій України», хоч би і в чужій мові.