Слава ЗСУ!

Українські патріоти задумали видати Енциклопедію Українознавства. Москвини подбали, шоб там не було «мазєпінства» чи «шавінізма». І читаємо в ній, що УЦР та уряди Директорії були патріоти і мудрі державні діячі, що спроби зрадити (кам'янецький путч, О. Волох) були патріотичні, державницькі заходи, що П. Болбочан та В. Оскілко були зрадники, які спричинили розгром армії і т. п. перекручення догори ногами. Війни України з Московщиною представлено як війни «царів», «большевиків», с. т. «громадянські» (так і названо кілька разів). Читаючи цю енциклопедію, не ознайомлений чужинець бачить, що Україну воювали, грабували, мордували не москвини (червоні чи чорні), але політичні партії одного народу, а щоб цей висновок чужинцям скріпити, то не пожалували кілька сторінок на опис «активної» участи «українських» комуністів у боротьбі проти УНР та в заснуванні УССР та СССР. Навіть не натякнули, що вони були яничарами.

Українська емігрантська еліта любить вину за свою нездарність скидати на народ. Народ не дає гроші, а що зробимо без грошей?

Це такий самий наклеп на наш нарід, як і соціялістів у 1917 р. Наш український нарід є найжертвеніший за всі народи. Доказом цього є вся наша історія і весь наш фольклор. Якби порахувати скільки‑то склали наші бідні емігранти — фабричні робітники та фермери, — то буде кілька мільйонів доларів.

Наш нарід є дуже щедрий, але суворе життя навчило його цінити тяжкою працею зароблений гріш. Наш селянин є добрий господар, і тому не любить марнотратства ані марнотратців. Він хоче знати, чи його пожертва не змарнована. Якраз цієї певности не дають йому наші провідники. Скільки зібрано проголошують, але на що саме витрачено, збуваюсь загальником — на такий‑то фонд. Це дає золоту нагоду ворогам ширити провокацію, тим більш, що було багато марнотратств (не стільки зі злої волі, скільки з нездарности провідників), як, напр., збанкрутовані кооперативи, видавництва, мільйонова Елеваторська спілка тощо.

Всі наші часописи є дефіцитні і рятуються лише пожертвами на пресовий фонд. А досвід показав, що можна видавати навіть малий (накладом) тижневик, хоч і без заробітку, але й без втрати. Лише для того треба мати бодай трохи творчої уяви, щоб знайти нові способи та відваги прокладати нові шляхи, а не тюпати, шкандибаючи, протоптаною ще дідами стежкою.

Керівники наших організацій і видавництв знають лише один спосіб здобути «фонди» — жебрати пожертви, і то лише у своїй хаті. Оголосять у своїй пресі патріотичний заклик, порозсилають збіркові листи і спокійно сядуть, чекаючи на гроші. Збіркова акція йде самопливом, здана на ласку Божу та на охоту кількадесяти людей на місцях.

А якби ті керівники виглянули із свого ґетта на світ Божий, то побачили б, що є далеко певніші, випробувані досвідом життя способи фінансувати свої організації, видавництва. Побачили б, що, напр., американці не жебрають, а продають, що вони мають систему, а не самоплив, що мають не припадкових кількадесят т. зв. «кольпортерів» чи «колекторів», але зорганізований і керований центром торговельний апарат — цілу сітку своїх агентів мають у кожному місті і містечку.

Всім людям питома недбалість, відкладання на завтра неприємного чогось. А у нас, українців, це вже національна риса характеру. Кожний з нас хоче заплатити борг, але відкладає на завтра, на потім, аж поки забуде. Відкладаємо навіть такі конечні вплати, як, напр., забезпечення від вогню чи нещасного випадку, хоч і знаємо, що ризикуємо втратити забезпечення. А що ж сказати за такі борги, як передплати чи членські вкладки?

Величезні американські забезпечневі організації були б не мали і одної тисячної тих мільярдів, що їх тепер мають, якби не звернули уваги на цю психологічну рису людини — відкладати на потім. Десятки тисяч їх агентів роблять лише те, що приходять щомісяця до хати і відбирають малу місячну виплату. І ті агенти не коштують організації ані сотика, бо працюють за комісове (відсоток від зібраних грошей) в тій чи іншій формі.

Наші організації та видавництва загубили десятки тисяч доларів лише тому, що ніхто не прийшов до хати зібрати той мізерний долар боргу, заки він не наріс на десять доларів. Провід винен, що ті гроші пропали, бо не боровся з тим хахлацьким «потім», хоч спосіб був, як показали американці, дуже простий — прийти до хати. А наші керівники навіть і не пробували організувати подібну систему, апарат, задовольняючись лише спорадичними, не зорганізованими колектами передавнених боргів.

Ні! Гроші є. Лише вони самі не покотяться до скарбниць, а по них треба скарбникові піти по хатах.