Слава ЗСУ!

Другий приклад. По 1–й війні приїхали до Канади десять молодих людей, що скінчили університети в Европі. Ніхто з них не знав англійської мови. З них дев'ять були українці, а один Москвин. По 10–х роках бачимо того Москвина на посаді високого урядовця в Канадській амбасаді в Москві, а українців на малих посадах в канадійській індустрії. Обставини?

90% української еміграційної молоді вчаться на інженерів, лікарів, с. т. техніків, що їх Україна може найняти із чужинців. Але на посади, що на них жодна держава не може призначити чужинців, — на дипломатів, вищих державних урядовців, професорів українознавчих наук, священиків і т. п. кандидатів–українців не маємо. Винна молодь? Ні. Винен провід. (До речі таку ситуацію створюють планово москвини і в УССР. Там техніків–українців є досить, але політичних провідників та професорів українознавства українського походження мала горстка).

Нарешті, подивімось на вільних від «політики» людей. Людей, що взяли на себе найголовнішу роль у житті нації — розбудовувати її основу — Дух нації.

Величезні українські національні духові скарби минувшини лежать донині майже не використані, чекаючи на своїх Шекспірів, Леонардів да Вінчі, Моцартів. На еміграції нема українських письменників, мистців, музик, які йдуть слідами Т. Шевченка чи Лесі Українки. Ті кілька, що були по першій війні, нині замовкли.

Колись славний маляр К. Брюллов намалював великий образ «Загибель Помпеї». Цей образ прославився на весь світ. К. Брюллов намалював жахливу катастрофу, від якої тікають люди. Ми маємо щось о ціле небо, о десять небес більше, як тисячі таких «Помпей». Маємо п'ятсот українських жінок, які з вірою в ПЕРЕМОГУ йдуть у НАСТУП (а не тікають) на московські танки. Яка безмірно безмежна височина тріюмфу людського ДУХА над смертю. «Смертю смерть переміг» — це є назва цього величного образу, це є наше національне воскресіння, бо є виявом переходу нашої нації від оборони до НАСТУПУ. Воскресіння Духу забутих предків — Святославів, Богунів, Шевченків. Сто Брюллових замало передати глибокий зміст цього вияву несмертельного Духа Української Нації. Франція мала одну Жану д'Арк. Ми маємо нараз 500. А скільки тисяч ще є?

Наші емігрантські мистці малюють чи різблять гарні жіночі голівки, квіти, мирні краєвиди. Жахлива диспропорція між духом народу і духом його еліти. Навіть на таких образах, як «Базар» Л. Перфецького, ми не бачимо слів Щербака: «А служити вам, москвинам, НЕ будемо!»

Ще гіршу диспропорцію бачимо в письменстві та письменниках.

Геройство 300 спартанців прославляється в школах цілого світу. Геройство еспанського Альказару прославляється мовами всього світу. А які ж маленькі виглядають ті спартанці, ті озброєні, загартовані мужі супроти наших 300 дітей під Крутами! Якими ж малюсінькими пігмеями виглядають загартовані вояки за грубими мурами Альказарської твердині у порівнянні з нашими 10–15–річними дівчатками, які конали в жахливих муках у руках московських катів, але не признавалися, де є відділи УПА, яким вони несли харчі чи вістку.

Який нарід в світі має щось подібне?

А як і має котрийсь, то має одиниці, а Україна має ТИСЯЧІ.

Геройство не одиниць. Геройство ВСІЄЇ НАЦІЇ. Ці зразки найвищого злету людського Духу, що їх найпалкіша творча уява мистця не може уявити, ми маємо як факти. Бездонні криниці безмірних скарбів для тисяч майбутніх Шекспірів!

А наші письменники той казково величний злет Духу Нації малюють, як покірне страждання баранів, які зі сльозами лягають самі під ніж московського різника. Яке страшне блюзнірство, наруга, наклеп на героїчну націю, що на очах тих духових євнухів видає тисячі новітніх Байд навіть із дівчаток, Байд, які висячи на гаку, глузують з переможця.

Наші емігрантські організації видають тисячі доларів на літературні конкурси на теми, напр., як нещасні українські втікачі мучилися по таборах і як тепер їм добре живеться в Америці, або, напр., на тему, як 60 років тому наші піонери розорювали канадійські прерії.

Жахлива диспропорція!

Ба, гірше! Московські агенти, наші яничари прилюдно глузують з кривавої боротьби нашої нації, плюють на святе святих нашої нації — на кров полеглих її борців («Огненне коло» І. Багряного), а наша еміграція мовчить і мовчки чухає чуби. «А може, так і треба, ми не знаємо; хай «німець» навчить».

Трагедія наша не в тому, що маємо ренегатів, яничарів, запроданців московських агентів. Вони будуть так довго, як довго буде в північно–східному кутку мапи Европи написано — хоч би й маленькими буквами «Московщина». Трагедія в тому, що демагогії і брехні жменьки вірять тисячі чесних українців–патріотів. Трагедія в тому, що наше суспільство не доросло ще, немає ще духової сили викинути поза межі суспільства ренегатів, які зрадили націю в минулому, не покаялись і зраджують далі на наших очах. Трагедія в тому, що московська отруя діє на людей, які називають себе українськими націоналістами. Трагедія в тому, що наше суспільство не може очистити себе від московської зарази і від агентів, що її розносять між нами.