Слава ЗСУ!

Україна стоїть перед проблемою «бути чи не бути». Рішається її доля на прийдешні століття. Москвин прискорює щосили свою державну машину нищення ВСЬОГО українського, нищення цілої НАЦІЇ. За таких епохальних, апокаліптичних часів здорова провідна верства будь–якої нації напружує всі свої сили — духові і матеріяльні — сили цілої нації на ОДНЕ І ЛИШЕ ОДНЕ — РЯТУВАТИ НАЦІЮ. Все інше — хоч би не знати яке важливе і пекуче — відсувається на другий план. Перше з найпершого — рятувати націю. Всі і все лише на порятунок нації. Таким шляхом іде кожна здорова еліта і веде за собою свій нарід.

А яким іде наша?

Чи не занадто згущуємо фарби? Чей же має еміграція і досягнення; зробила чималу працю для визволення України. Так! Має. Зробила чимало. В порівнянні до стану української проблеми за кордоном з–перед 25–40 років — поступ великий. Дуже великий. Лише питання: яку частину, який відсоток того поступу завдячуємо еміграції, а який народові, в Україні сущому? Велике питання. І відповідь не дуже на користь еміграції, що визнає кожний не залюблений у самого себе емігрант.

Українська еміграція могла зробити вдесятеро більше, як зробила, якби… Тут і починається інтерпретація того «якби». Інтерпретація — нема де правди діти — примітивна (а часом і шахрайська). Та об'єктивний сторонній чужинець (а колись й історія) інтерпретує це «якби» дуже коротко: «Не доросла наша еліта до завдань, що їх накинула їй силоміць невблаганна історія». Спокутуємо свою трьохсотлітню бездержавність; спокутовуємо своє незнання власної історії; спокутуємо незнання власного народу; спокутовуємо нерозуміння наших історичних традицій; спокутовуємо брак державницького думання.

Правда, і в старих державних націях бракує тепер великих постатей; і у них запанувала тепер інтелектуальна мірнота. Але їх рятує ще старий державницький розгін, пхає їх інерція розгону. Вони живуть тепер на проценти від старого, складеного їхніми дідами капіталу. Ми ж, не маючи того капіталу, мусили б напружувати всі свої сили, всю свою відвагу, щоб виплисти на велику воду міжнародного життя.

Мусили б, але…бракує нам відваги. Бракує не сил. Сили маємо, і не малі сили, але бракує нам почуття своєї національної більшвартости, почуття національної вищости. Страх паралізує наші сили. Страх перед великими (часто лише уявними) силами світу. Цей страх — це почуття нашої національної меншвартости вприскували нам кінськими дозами з дитинства, з шкільної лави чужі школи і чужі теорії.

Величезна Скитська держава в Україні — це ж дикі орди азіятів, що нічого іншого не знали, як кочувати, грабувати, вбивати. Босфорська багатюща держава — це ж лише грецька колонія. Київська наймогутніша і найкультурніша тоді імперія — це ж лише князівство, що не могло дати собі ради з ворохобниками–князями; та й воно є «общєє дастаяніє», а не українське лише. Запорозький Лицарський Орден, з яким переговорювали європейські королі, імператор і папа Римський — це ж розбишацька ватага голоти, що повтікала від панів. І т. д., і т. п.

Прекрасною ілюстрацією щойно сказаного є наша бараняча оцінка одного з багатьох московських плюгавлень наших національних гордощів — запорожців. Запорозький Лицарський Орден заснував за зразком славного Мальтійського Ордену український аристократ князь Дмитро Вишневецький (Байда), що походив у простій генеалогічній лінії від київсько–руських королів. Заснував на 25 років пізніше, як заснувався Мальтійський Орден. Д. Вишневецький був на о. Мальта і добре пізнав устрій цього Ордену. Була це людина з університетською освітою, з великим державницьким світоглядом і хистом. Він добре передбачав майбутню роль Запорозького Ордену й уклав відповідні для нього закони і систему організації. Наш Запорозький Орден мав зв'язок з Мальтійським Орденом від самого початку заснування. Запорозькі лицарі гостювали на Мальті, вивчаючи їхню військову штуку, а мальтійські, в свою чергу, приїздили на Запоріжжя вивчати нашу військову штуку. Зв'язок нашої шляхти з європейським лицарством почався далеко перед тим; мабуть сто років раніш, а може, ще з часів Київської імперії. В архіві лицарського ордену св. Івана є документи, що вказують на участь русів у лицарських походах на Святу землю (визволяти гріб Господній).

Членами нашого Запорозького Ордену були сотки, якщо не тисячі наших аристократів, шляхти. На Запоріжжі людей з університетською (європейською) освітою було в сто разів більше, як у цілій Московщині. Запорізька старшина були люди щонайменше з середньою освітою. Неграмотних запорожців майже не було. Пригадаймо, що тоді в кожному нашому селі була школа і, як свідчить П. Алепський та Ю. Юст, навіть селянки були грамотні. Посол до Запорозького Ордену від імператора Рудольфа II Еріх Лясота пише, що запорозькі лицарі досконало знали всі тонкощі європейського дипломатичного етикету; в товаристві поводилися як найліпші європейські аристократи; старшини говорили кількома європейськими мовами; мали сріблом–золотом оздоблену зброю й одяг з найдорожчої матерії.