Слава ЗСУ!

Жахливо примітивне розуміння і нашої історії, і нашого народу. Жахливий примітивізм державницького думання. А цей примітивізм бачимо навіть нині, після величезного злету нації в 1917–22 роках. Та найгірше, що цей примітивізм свій показуємо і чужинцям, які цілком логічно мають нас за етнографічний матеріял, а Україну — за «Пенсільванію». Самі ж показуємо Рєпінську карикатуру на нас; самі ж пхаємось до них, як дурень з писаною торбою, з вишивками, гопаками, наталками–полтавками, широкими шароварами і т. п. етнографізмом, навіть тоді і там, де треба прийти у фраку і показати Київську св. Софію, Бортнянського, Лесю Українку, короля Данила, Б. Хмельницького, І. Мазепу, Орликову конституцію і т. п.

«До XIX ст. наші сусіди не мали українців за селянську націю. Московські хроніки ХVІ–ХVІІ ст. повні згадок про жахливих для москвинів «воєнних черкас», що від них можуть охоронити лише небесні сили. Пригадаймо похід нашого короля Святослава до Іранського роздоріжжя, морські походи до Родози і берегів Італії, похід Івана Підкови до Альп. Українські войовники були у французькій армії у XVIII ст. (полк Мазарена), в старому Римі (сарматські легіони), в Атенах (аланські полки), ба навіть в Індії (скити). А з войовничою вдачею зв'язана колонізаційна енергія. Німецький антрополог Й. Коль пише: «Здається, ані один народ не має таких здібностей до закладання військових колоній, як нарід український». Так! Маємо Кубань, Зелений Клин — пам'ятки недавнього осадництва — і Судомира, Новгород, Тмутаракань — пам'ятки старого» (Ю. Липа. «Призначення України»).

«Енергія рільника — це насамперед сумлінна праця і почуття відповідальносте; це вироблена тисячоліттями пошана до традицій, яку не вдасться знищити ніякими чужими системами. Цей стабілізаційний і завжди чинний характер нашого рільника дав старій Україні силу роздавати свої культурні первні сусідам. І власне це ставить українську націю серед найкультурніших націй світу, бо то не була культура лише еліти нації, то була культура широких народніх мас — культура цілої нації» (там же).

Почуття нашої національної меншвартости, як млинський камінь на нашій шиї, зігнув наш хребет у дугу. Не маємо сили випростувати свій хребет і подивитися на «великі» нації ЗГОРИ. Так! Так! Згори. Як на нижчих від нас.

Мюнхен, Тегеран, Ялта, співіснувальний страх (хоч у кишені атомова зброя) перед нахабним московським ванькою, Берлінська блокада, прощі до Москви, благання ласки у бандитів, побожне цілування московського лаптя, французька парламентська вакханалія, чемберлени, рузвелти, червоні єпископи і… Крути, Базар, гола–боса, без набоїв геройська Армія, ОУН, УПА, Петлюри, Коновальці, Чупринки, Липківські, Шептицькі, Біласи–Данилишини, 500 кінґірських українок…

Хто вищий? Селянська нація. Гречкосії–фелаги. А про те, що ця «селянська» нація має свої Нотр–Дами, своїх Наполеонів, Кромвелів, Моцартів, Рафаелів, Шекспірів, Жан д'Арк, Картагени, Термопіли, Атени, лицарів–хрестоносців, що має трагічно–героїчну історію, що має праісторію, якій не дорівняється історія всіх європейських націй накупу; про те, що ті великі тепер європейські нації свою великість завдячують значною мірою тій крові, що її пролили кількадесят поколінь українців, особливо за останні 40 років — про все це і багато ще чого — «нехай німець скаже — ми не знаємо».

Не знаємо і не розуміємо, чому саме виростали орлині крила у наших жидівських попихачів Ярем. Не розуміємо, ЩО властиво зродило і далі зроджує — вже мільйони — новітніх Галайд, що пробували і пробують високо літати. Не літаємо, бо ще не виросли понад етнографічний позем захоплення глумливою на нашу націю карикатурою.

Та, Богові дяка, молода Україна починає розуміти. Молода не метрикою. І починає ГОВОРИТИ. Правда, що голосом нерішучим, але в ньому вже не чути жебрацького тону, а бренять щораз голосніше тони горді, мужні і навіть погрозливі на адресу «великих» націй.

Уже замість вишиваних шароварів показуємо чужинцям «The Cathedral of St. Sophia in Kyiv». Замість творів M. Драгоманова видаємо «Ukraine in Foreign Comments and Descriptions». Замість «Загубленої української людини» — докторську дисертацію в чужому університеті на тему «Ukrainian Strugle for Freedom». Замість «Тернистими шляхами» — «The Ukrainian Insurgent Army». Замість «Перед новим етапом» — «Ukrainian Nationalism». Замість «Наших днів» — «The Ukrainian Review», «Ukrainian Quarterly». Замість «Кирило–Методіївського Братства» — Я. Стецько в екзекутиві світової організації для знищення Московської імперії. Коротко — починаємо випливати на ВЕЛИКУ воду.

Лише починаємо, а вже бачимо конкретні наслідки. Дату 22–го січня святкується чи проголошується вже не в українському ґетті, але губернаторами американських стейтів та посадниками великих американських міст і записується до протоколів американського Сенату та Конгресу. Українські прапори не в українському ґетті (всередині будинків), але на щоглах американських міських ратуш, документальні праці про українську державність не в українських тижневиках, але і в офіційних публікаціях американського уряду. Вже до «расчлєнітєлєй Расєі» москвини зачисляють не лише «бандєравцев», але й американських сенаторів, конгресменів, європейських політиків, науковців. Вже «істінно–рускіє» Вайнбауне, Дон Лєвіне вдарили на сполох. Якби ні? Я. Стецько вже виганяє москвинів з міжнародніх організацій, вже руйнує міт у тих організаціях про «інтєрнаціанальную бальшевістскую кліку в Масквє» — цей найголовніший аргумент (джерело доларів) московської імміграції.