Слава ЗСУ!

Щоб ця селекція не обернулася на селекцію найліпших «книжкових хробаків», селекцію лише пам'яти, — з нею має бути нерозривно пов'язана також селекція в площині духовій, селекція характерів, морально сильних, селекція кандидатів на провідників, організаторів. Тому мусять бути створені максимальні можливості для самодіяльности дітей і молоді, напр., дитячі кооперативи, шкільний часопис, різні гуртки, рукомесла, колекціонерство, шкільний музей тощо. Пласт, спорт, мандрівки по Україні і чужих краях мають бути в шкільних програмах.

Завдання школи є не лише дати освіту, але ще більше — виховати повноцінного громадянина. А завдання учителів не лише дати освіту і виховати, але (чи не найголовніше) й виявити кандидатів на національну еліту. За виявлення ґеніяльних дітей учителі мусять діставати дуже великі нагороди. Для ґеніяльних чи надзвичайно здібних дітей мають бути спеціяльні школи (цю думку вже пропагують в Америці).

Метою шкільного виховання (навчання) не має бути навчити дитину, ЯК робити, лише навчити дититину КРИТИЧНО думати. Думати, винаходити самому, як робити, привчати дитину шукати своїми власними силами розв'язки життєвих проблем, навчати дитину давати собі раду в тяжких ситуаціях; скріплювати вроджену ініціятиву. Коротко — виховати певних своїх сил БОРЦІВ. Українська школа має бути в далеко більшій мірі установою виховною, ніж навчальною. Тому і навчання релігії має бути від першої класи початкової до останнього річника вищої школи. А головне, щоб навчання релігії не було лише формальне: навчання молитов, історії Церкви, християнської етики тощо. Головне, щоб наша молодь навчилася розуміти глибоку СУТЬ релігії, щоб ВІДЧУВАЛА силу віри так, як відчували і розуміли її наші прадіди великі.

Такі завдання школи ставлять надзвичайно високі вимоги до учителя, і тому учителем може бути лише людина з вищою фаховою (педагогічною) освітою. Це особливо важне для учителів початкових та нижчих шкіл, бо якраз в них проводиться перша, найважніша і найтяжча селекція, щоб найперше виявити природні, вроджені здібності, щоб не спрямувати молоду людина на хибну життєву кар'єру.

Український учитель і священик мають бути упрівілейованими особами в Україні. Вони мусять мати найвищу платню за всіх інших державних чи громадських урядовців. В їхніх бо руках уся майбутність України. Яку еліту вони виховають, така буде доля України.

Так проведена селекція й інших чеснот еліти і взагалі нації, зокрема духової шляхетности і мужности, змінить за 3–5 поколінь Україну до невпізнання. Не треба додавати, що наслідком буде й економічний добробут усього населення України. Україна стане зразком і школою для інших націй.

Селекція на шляхетність і мудрість уже почалася в Україні від 1914 року. В пекельному вогні СССР куються і гартуються великі ХАРАКТЕРИ. З лона народу виходить уже, відроджується стара гетьманська еліта, яку так яскраво показав Д. Донцов у своїй книжці «Дух нашої давнини».

І відродиться вона дуже, дуже скоро, бо українська нація є одна з тих дуже небагатьох націй, яку з повним правом можемо назвати АРИСТОКРАТИЧНОЮ. Так! Українська нація є аристократична. Нація, с. т. не лише еліта, але й народ, включно з простонароддям. Це давно вже помітили, навіть з поверхового погляду, чужинці (див.: 25 розділ «Чужинці про Україну»). Подивімось на корені аристократизму українського народу.

Одною з найголовніших причин зхудобіння людини є рабство. Рабство протягом довгих поколінь. Московський мужик, як ми вже згадували, ніколи не мав і донині не має одного дня вільної людини. Хоч меншою мірою, проте подібну долю мало і німецьке селянство, яке формувалося (під впливом прарусів) вже за історичних часів з півдиких мисливців–кочовиків. Стан польського селянства від початків і далі протягом століть був мало що вищий за московський. Фанцузький селянин дуже рано втратив свободу. Лише селянство двох європейських народів — Англії та України (до полтавської катастрофи) були весь час вільними людьми; ніколи не були рабами. Московщина ніколи не знала свободи. Україна ніколи не знала рабства. В Україні були невеликі Групи невільників, але й вони не були рабами (худобою). Грецькі історики пишуть, що скити і сармати не обертали полонених на рабів, як це робилося тоді всюди. Наша імперська «Руська правда» трактує невільників як людей, а не худобу — рабів. А всі нації тоді власне мали рабів за худобу. Коли по полтавській катастрофі москвини закріпачили наше селянство, то й тоді найбільш упосліджений селянин–кріпак мав глибоке почуття власної гідности, «хоч і не пан, та не товчи мене в кал» — у протилежність до московського «Раб твой Івашка».