Слава ЗСУ!

Творчий дух нашого народу створив легенду, яка говорить, що нашу столицю і нашу націю поблагословив ніхто інший, лише ПЕРШИМ апостол Сина Божого. І не лише поблагословив, але й прорік місію України. Чи ж не мусить наш національний прапор символізувати ДУХ нашої нації, що створив саме таку легенду? Якби наша еліта не відірвалася була від духа власного народу, то вона, напевно, була б вибрала національним прапором України ніщо інше, лише стяг Андрія Первозванного, хіба зукраїнізувавши його символіку (блакитний хрест на білому тлі). Замість білого полотнища дали би блакитне, колір неба, символ ідеалістичного світогляду нашого релігійного народу. Символ рільничої культури нашої нації — золотий колір дозрілого збіжжя — символізував би золотий колір Андріївського хреста. Золотий хрест першого апостола сина Божого на блакитному (небесному) полотнищі — це символізувало б справжню Україну та її місію в світі. Дуже велика, дуже глибока символіка! Вона наповнювала б душі українців почуттям національної вищости, національної гордости.

Наша еліта не знала, ЧОМУ творчий ґеній нашого народу створив легенду про Андрія Первозванного на київських горах. Тому вона не розуміє і донині: чому наш народ відкинув, не прийняв інтелігентське раціоналістичне «Хай живе Україна!», а створив своє ірраціоналістичне «Слава Україні!».

Ми помічаємо тепер, що українська молодь (і селянство) співає «Ще не вмерла Україна» без ентузіязму, якось неохоче. Чому? На це відповідає відповідь на питання: Що є національний славень? А національний славень є квінтесенцією національної гордости, вираз почуття національної вищости, вираз віри в свою націю (раніш персоніфіковану в особі короля). Тому‑то слова і мелодія національних гімнів великих націй завжди є урочисті, мужні, тверді, що випростовують у людей зігнуті житям хребти. Люди мимоволі стають струнко.

«Ще не вмерла Україна» створили (власне позичили у поляків) наші українофіли — ці типові представники доби занепаду нашої нації: люди національно зневірені («Ще не вмерла», отже, може вмерти); люди з глибоким почуттям своєї національної меншвартости; люди, що їх характеризуємо тут терміном «фелаги», с. т. раби, які не відчувають і не розуміють свого рабства і задоволені роллю погною для панської нації. Їхній твір «Ще не вмерла Україна» віддзеркалює цю їхню фелазьку ментальність. І слова, і музика його є жалібною тугою, плачем, сумом, тому не випростовує наші хребти, але ще більше їх згинає, бо той сумний тон і сумні слова породжують сумнів, а ніяк певність своїх сил, а національну гордість і поготів. Як би ні! Та ж ті ласкаві «вороженьки» якось зникнуть самі собою, не знати з якої причини «згинуть, як роса на сонці». А вже потім, як вони самі згинуть, то аж тоді «запануєм у своїй сторонці» (не на своїй землі, не у своїй державі, лише в етнографічній, провінційній сторонці). Ми і співаємо цей фелазький стогін меланхолійно, як на панахиді «Зі святими упокой» (недармо ж є там слово «вмерла»), і співаємо розтягнуто, розтягнуто аж до нудоти. Але як тільки починаються строфи «душу й тіло ми положим за нашу свободу», то одразу переходимо на швидке темпо, на бадьорий, чоловічий тон. Чому? Бо ці слова не є словами фелагів, але словами козаків (тому і згадка про них), а це пригадує нам, що ми НЕ Є фелагами, і наші хребти інстинктово випростовуються на саму згадку, що «ми козацького роду».

І. Франко не відривався від духовости українського народу ані на одну хвилину. Часове (за молодих літ) захоплення соціялізмом не захитало його глибоко української духовости. Звідси і характер його «Не пора». «Ще не вмерла» і порівняти не можна з «Не пора». Це — дві протилежності. В «Не пора» нема згадки про смерть, навпаки — «пора для України жить»; не ждеться, поки «вороженьки» самі загинуть, а присягається — «Ми поляжем, щоб волю, і славу, і честь… ЗДОБУТИ — тямки ірраціональні, містика, якої нема і натяку в «Ще не вмерла». Музика бойова, мужня, що випростовує хребти. Отже, не дивно, що «Не пора» було славнем галичан, байдуже, що неофіційним.

«Ще не вмерла» вибрала за гімн України також соціялістична фелазька УЦРада. Вибрали ще гірші за українофілів представники національного занепаду України. Соборність (українських земель) вже є нашою національною аксіомою, і то остільки непохитною, що навіть наші ренегати (і півренеґати) бояться одкрито її поборювати, хіба скрито, підло. Галичани мали (і мають) завеликий (в більшості незаслужений) респект до «старших братів» — наддніпрянців і тому не мали відваги «накинути» їм «Не пора», хоч воно о ціле небо вище за «Ще не вмерла» у всіх відношеннях. А це накинення було їхнім (галичан) обов'язком, а не лише правом, бо соборність українські націоналісти розуміють як злиття в одне ціле всього найліпшого, що його мають наддніпрянці і наддністрянці, і викинення на смітник усього найгіршого, що його мають обидва.