Слава ЗСУ!

Одного разу з багатьох вечорів, що я відвідував його, він розповів мені історію про смерть Олени Теліги.

Під час німецької окупації Києва була заборонена українська преса, але Олена Теліга не підпорядковувалася тому і за те її заарештували, як і багатьох інших із похідних груп. Присуд — Бабин Яр. Почувши вирок смерти, вона попросила гестапівця, щоб перед смертю розв'язав їй руки. Як тільки руки були розв'язані, вона вкусила кінчик пальця і кров'ю намалювала на чолі тризуб зі словами: «Накажіть своїм екзекуторам, щоб розстрілювали мене пострілом не в голову — у тризуб, а в серце, бо, стріливши у серце, ви позбудетеся мене, а у тризуб — поцілите в долю своєї держави».

Почувши це, я молюся не за спокій душі Олени Теліги, — а до Неї. Чому до неї? Бо вона підкреслила свою любов не лише до своїх близьких, але і до всіх тих, кому тризуб не був чужим, чим зм'якшила подушку свого смертного ложа. Своїм вчинком вона підкреслила, що жила для боротьби, а не боролася для життя. То ж — вічна їй пам'ять!

Усе своє життя Павло Штепа провів у злиднях і недостатках — так нам здавалося. Та коли я запропонував йому матеріяльну допомогу, то він з обуренням заявив, що якби всі на світі були такими бідними, як він, то ніхто із землян не мріяв би про рай, і навів цікавий приклад, коли два ув'язнені дістали по одній троянді на свої дні народження, один, примкнувши очі, відчував запах свободи, любови і родинного щастя, а другий нарікав на колючки і, крім них, нічого життєрадісного не міг віднайти. Бідний не той, хто не має, а той, хто не хоче мати. А я хочу мати бурхливу смерть, а не помирання. Отже, той багатий, хто позбавлений безглуздого мрійництва, а нагороджений волею жити для свого народу. Отож не можна нарікати, що рожа має колючки, але тішитися тим, що і терня, за великого хотіння, може мати рожі.

Малі люди відвертаються від блискавки, щоб очі не попсувати, а великі вдивляються у те світло, щоб віднайти свою дорогу до місця молитви за свій нарід, за свою правду. Як рівно ж ті самі малі люди, один раз побачивши лопату, знають її призначення, як і за день праці пізнають, для чого існують граблі, але, проживши цілий вік, навіть на схилі свого життя, не запитають себе: яке було його призначення — «для чого в світі ми жили?»

Завжди, коли побуваю з Павлом Штепою, набираюся сили й енергії на цілий тиждень. У муках зачинаю бачити щастя, як у матері, що цілу ніч сидить над хворою дитиною, навіть слід трагедії зникає, бо там, окрім любові до малятка, нічого іншого не буває. Ані одна мати у плачі над хворою дитиною не страждає, бо вона жертвує свій час із любов'ю: страждання є у жертві без любови, а жертва — це страждання з любов'ю. А що є мірилом любови? Те хвилеве задоволення малої дитини забавкою чи наближення протилежної статі для дорослого? Яке то все мізерне в порівнянні з душевним спокоєм і радістю, якими наша любов нагороджує ближнього, а жертви страждання стають для нас нагородою. Тож велика любов матері до дитини, та все ж таки, хоч би яка вона була сильна, це є любов у однині. А уявіть собі любов батьківщини до нас і нашої до неї, як пізнається лише Богом покликаними, бо вона є любов у мільйоновому ступені.

Усі ці і їм подібні роздуми стали наслідком натхнення покійного Павла Штепи. Був він тою людиною, яка мала здібність спілкуватися на різних рівнях. Мало коли був ініціатором дискусій, але, пізнавши рівень вашої інтелігентності, як досвідчений психолог, знаходив відповідний рівень спілкування. Дуже радо відкривав заслону своєї любові, бо був переконаний, що глибина любові вимірюється гостротою болю до згаданої теми.

Як сьогодні, бачу його у себе в хаті, за столом на свято Різдва Христового повного радості і щасливого, але у своїй домівці — будь то день чи ніч — він завжди почував себе одиноким, але не покинутим у світі любові. Як син священика, знав ціну любові, але не забував, що ненависть є точилом для любові. Завжди згадував Христа, який гнав торгівців зі святині. А тому і нам треба виганяти чужі ідеології з наших праведних душ.

Диявол позбавлений почуття любові, а тому він байдужий до рівня вашої Любови, зате ненависть сприймає як силу і шанує силу, особливо велику. Ворог у шаленому гоні на тебе, не має часу прислухатися до твоєї любові, а тому твоя сила любові для нього — це не що інше, як миг вітру, а тому проти нього треба наставити багнет ненависті, а не любов. Іншого порятунку нема. Не піддаватися улесливості ворога до міри, щоб вона не стала малопомітною для нас, бо тоді вона може стати подібною до довгої проказливої хвороби людини, яка з часом помирилася з нею, не усвідомивши смертельної загрози від неї, а тому і занедбала своє лікування. Найбільш ображеним ворог може бути тоді, коли він довідається, що принесені йому дари любові, які він отримує, не були ним завойовані, — дари любові у вінку ненависті.