Слава ЗСУ!

Отже, бачимо, що московська мова почала народжуватися щойно в X ст., а літературна мова, як побачимо далі, — щойно у XVIII ст. (від М. Лононосова, що вчився в Київській академії), с. т. на 600 років пізніше за українську. Від першопочатків аж до XVIII ст. в Московщині ніяких книжок, крім, українських не було. Лише в XVII ст. почали з'являтися, і то не московські оригінальні, а переклади з українських книжок, напр., таких український авторів, як С. Полоцького, Л. Барановича, П. Могили, Д. Ростовського, А. Радивиловського, С. Яворського, Г. Прокоповича та інших).

Літературні мови європейських народів (отже, і українська) розвинулися з їхніх народних мов. Европейські письменники повними пригоршнями черпали з мовних скарбів своїх народів, с. т. процес та створення літературної мови йшов природнім шляхом розбудови народної мови — знизу догори. У москвинів навпаки — згори донизу, бо ж у дикого фінського народу не було ЩО черпати, і тому москвини примушені були позичати складники літературної мови у чужинців. Московський проф. А. Пипін признається, що українська література цілком опанувала з XVII ст. літературне життя Московщини. ІІисьменик А. Салтиков підтверджує, що московська літературна мова довгий час була дивовижною мішаниною українських, німецьких та інших первнів і цілком відірваною від московської народної. Щойно А. Пушкін (а це ж з XIX ст.) почав вводити первні народної мови.

Основа нації — її мова починає народжуватися щойно в X ст. Літературна починає творитися не з власної народної, а запозиченням у чужинців і т. п. убивчі для московської брехні про «три Русі» історичні факти — москвини старанно замовчують, висуваючи натомість прерізні теорії про існування в Московщині якихось праслов'янських племен до Р. X. Навіть якби такі і були, то в тому дикому, відірваному від культурного світу пралісі ті гіпотетичні праслов'янські племена не могли б розвинути культуру і мову, вищу за тубильну фінську. Отже, несила їм накинути свою мову фінам, бо ж накидають завжди культурно сильніші культурно слабшим. Більше того, ті гіпотетичні праслов'яни в Московщині, мабуть, самі піддавалися угрофінським впливам, на що натякає офіційно зареєстрований факт, що навіть у XIX ст. москвини, яких уряд оселював у Сибіру серед угрофінського населення, вже в другому поколінні забували свою московську мову, а говорили тубильною угрофінською. Гірше того — переймали не лише мову, але й віру (поганську) та звичаї тубільців. Для порівняння пригадаймо факт, що московський уряд свого часу оселив в Україні кількадесят сіл москвинів. Ті москвини за пару сот літ життя в Україні, оточені українськими селами, не лише ані на дрібочку не зукраїнилися, але навіть не перейняли від українців жодних культурних звичаїв. Коли місцева українська адміністрація почала вимагати від них додержуватися елементарних санітарних приписів, то вони воліли повертатися до Московщини чи виїздити до Сибіру, а не коритися звичайним вимогам чистоти. Також варто тут зауважити, що протягом тих сот літ не було ані одного українсько–московського шлюбу в тих селах. Так дуже гидилися наші селяни москвинами (в протилежність до інтелігенції").

Ніякий або дуже малий вплив на угрофінів з боку тих гіпотетичних праслов'янських племен в Московщині підтверджує також факт надзвичайно повільного слов'янщення москвинів. Аж в XIX ст. в Московщині були сотки сіл, яких населення не говорило московською мовою. Московський етнограф В. Даль каже, що він здибав село 80 кілометрів від Москви, в якому селяни не розуміли московської мови. Подумайте! Лише 80 км від столиці в XIX ст. За тисячу років не те що не послов'янщилися, але навіть мови слов'янської не перейняли. Де ж є вплив тих мітичних праслов'янських чи слов'янських племен в Московщині?

За часів, коли москвини щойно починали ліпити так–сяк докупи свою мову, українці вже мали своїх власних письменників, що писали теологічні та філософські твори. Напр., митрополит Іларіон (1051), митр. Клим Смолятич (1147–1155), єпископ Кирил Турівський (1130–1182), Данило Паломник, невідомий на ім'я автор «Слова о полку Ігоревім», Г. Смотрицький (1587), X. Філалет (1596–1608), І. Вишенський (помер 1625), К. Стовровецький (1620), Е. Плетенецький (1617), 3. Копистенський (1620), Л. Зизантій (1626), митр. П. Могила (1596–1647), С. Косов (1653), Й. Галятовський (1659), Л. Баранович (1666), Ф. Софонович (1667), А. Родивиловський (1676), С. Мокрієвич (1697), Д. Туптало (1689–1705) та десятки інших. За цей останній час в Московщині вийшло ЛИШЕ три книжки. Коли московський нарід ЩОЙНО народжувався, український ВЖЕ був понад тисячу років найкультурнішим народом Европи (про це — в ІІ–ій частині цієї книжки). Отже, бачимо ясно, що московські теорії про «общєє дастаяніє», про «трі Русі», про спільне походження «вєлікаросав, маларосав, бєларосав» і т. п. є ніщо інше, як традиційне московське «ловкасть рук і нікакова машєнства».