Слава ЗСУ!

Москвин В. Ключєвскій пише: «Простого сполучення між Київською Руссю і Ростовсько–Суздальським князівством не було. Коли ростовський чи муромський князь їхав до Києва, то мусив їхати не навпростець, але об'їздити далеко навколо. На всьому просторі між горішньою Окою та Десною, від міста Карачаєва до Козельська, тягнувся великий, непролазний праліс. Звідси і назва міста Брянськ (властиво Дєбрянськ, від дебрі — хащі). Тому київці і називали тоді Суздальщину Заліссям» (В. Ключєвскій. Там же).

Всі навали (крім Готської") приходили на Україну зі Сходу. Ясна річ, наше населення тікало в протилежний бік, с. т. на захід, тим більш, що дорогу на захід добре знало, бо ж віддавна торгувало із Заходом і знало, що там живуть також руси. Наближалася східна орда; люди запрягали до возів коні, садовили на вози дітей, старих, жінок, наладовували вози запасом їжі, майном і їхали давно прокладеними та знаними їм дорогами на захід, до знаних їм західноруських племен. На це аж надто ясно вказує той історичний факт, що саме за часів Татарщини населення західноукраїнських земель ПОТРОЇЛОСЯ. Саме за тих часів неймовірно скоро зростали там старі міста і розбудовувалися нові. Ніякого руху населення з заходу на ті землі тоді не було. Значить, потроїлося населення Галицько–Волинського князівства емігрантами зі сходу. А московські історики, проти всякої (крім московської") логіки і звичайного здорового глузду, кажуть нашому народові емігрувати на північ, с. т. тікати возами через непрохідний навіть для війська багнистий праліс. Як далеко заїхали б? Чи, може, кидали вози, дітей, старих, а самі продиралися через праліс до незнаних їм дикунів (або знаних як розбійники, людожери)? Шахрайство цієї «наукової» теорії таке примітивне, що від неї відмовилися навіть самі (розумніші) москвини.

В Московщині є чимало українських географічних назв (переважаюча більшість фінотатарські). Та і основа сучасної московської мови є староукраїнська (точніше — білоруська), лише спотворена до невпізнання угрофінськими, татарськими та німецькими впливами. Але спільність мови не означає спільності расової: теперішні болгари — нащадки азійського народу гунів — булгар говорять слов'янською мовою. Загляньмо до московської історії.

Багато було українських монахів–ідеалістів, які метою свого життя вважали нести світло Христової науки до поган. Такі наші монахи сотками йшли на північ, до Московщини, навертати предків сучасних москвинів на християнство. Багатьох з них москвини замордували, як, напр., св. Киріяна в Суздалі, св. Леонтія в Ростові та інших. Ще й тепер можна бачити на далекій Півночі — аж до берегів Білого моря — дерев'яні церкви в українському стилі. Між іншим, монахи занесли туди кілька наших історичних переказів–пісень («биліни») та рукопис шедевру нашої літератури XII ст. «Слово о полку Ігоревім», єдиний примірник якого заховався від знищення москвинами аж в далекому монастирі в Ярославлі. В Україні москвини понищили багато нашої старої літератури, а у себе на півночі не доглупались її шукати. Отже, українські монахи–місіонери, цілком природно, називали засновані ними монастирі та оселі навколо них українськими іменами. Це є походження українських географічних назв в Московщині. Походження московської релігії віддзеркалюється в назві. Москвини називають свою релігію «руская православная», бо ж взяли її від русів (з Києва). Українці свою називають «греко–православна», бо взяли від греків (з Царгороду). Українські князі, осідаючи на стало в Московщині, розбудовуючи місце свого нового осідку, очевидячки, привозили з собою українців–священиків, українців–майстрів, український почет, слуг, військовий відділ. їхні нащадки потім змосковщилися. Це є походження українських імен серед москвинів.

Українські мисливці заходили в глибину московських лісів у погоні за футряним звіром (див. на українській етнографічній мапі клин на північний схід від Гомеля). Вони закладали там свої опорні пункти — тимчасові оселі, де зимували, складали запаси їжі та футер. З уплином часу ті оселі перетворювалися на сталі осередки торгівлі з місцевим фінським населенням; будувалася церква, засновувався монастир; оселя огороджувалася від нападу диких угрофінів; організовувалася стала військова залога; виростало місто, повставала місцева влада, адміністративний апарат. Ясна річ, що ані побудувати тих міст, ані правити ними не могли дикі угрофіни, тому всі майстри, монахи, купці й адміністрація були спочатку виключно українці, а пізніше переважно угрофіни. Отже, дикі угрофіни мусили вчитися української мови (спотворюючи її на свій лад), бо ж в їхній примітивній мові не існувало слів на означення того культурного життя, що його принесли українці. Так закладалися основи московської мови. На це вказує також факт, що в московській мові терміни рибальства, полювання та інші, зв'язані з життям примітивного лісовика, є фінського походження, і, навпаки, терміни рільництва, рукомесел та інші, зв'язані з вищою культурою, мають слов'янські корені (пізніше німецькі).