Слава ЗСУ!

«Захід знає Дон–Кіхота, Фавства. Московщина — босяка М. Горького та Іванушку–дурачка, який втечею перед ворогом хоче зламати його волю. Типи, яких ніякий Діоген не знайде на Заході. Лицарськість і лояльність — це головні прикмети англійської літератури. Характеризувати ці типи можна одним словом — джентлмен. Літературним типом московської літератури натомість був бездумний бунтівник і бездумний раб; в обох випадках — хам, починаючи від приниженого в його заголюканости ідеалізованого мужика і кінчаючи на хуліганських типах С. Єсєніна… Глибокі ідеї і глибина змісту відбиває лише суспільність з напруженим, барвистим життям. Московщина ніколи не була такою суспільністю. Вона не дала світові ніякої ідеї, нічим не спричинилася до людського поступу. Та й як могла вона дати якусь ідею? Носієм всякої ідеї є велика індивідуальність; вона була на Заході. Московщина її не знала. Тому на Заході витворився тип незалежної людини, а в Московщині тип раба і деспота одночасно, як характеризував М. Бакунін.

«Яку свою ідею дала світові Московщина? Може, ідею Н. Чернишевского з його приматом розподілу над продукцією? Жебрацькою філософією «чьорнава пєрєдєла»? Примату потреби над працьовитістю? Може, ідею «славянафільства», месіянства московського мужика і, за характеристикою М. Горького, «тяжкого московського народу, що ліниво і недбало лежав на своїй землі, що доп'яв штуки жити жебраком на багатющій землі»? Чи, може, ідею «нєпратівлєнія злу» і примітивної аморфности Л. Толстого, ворожої всьому сильному і. гарному? Чи ідею соціяльного «міласєрдія» та «жалості», за якими крилося звеличення всього меншвартісного? Чи ідею етичного хаосу, де на місце права і обов'язку ставилося примху і «настраєніє», де цілковито затиралося «ґібєльнає разлічіє между тваім і маім»? Чи обломовщину, яку «пролетарська» Московщина одідичила від феодальної разом з абсолютизмом та месіянізмом і номадським імперіялізмом? Чи той цілий комплекс «ідей» та «настроїв», зроджених татарщиною і кріпацтвом, який виражається в нечуванім ніде приниженні людської гідносте? Чи в тій мішанині візантійської софістики, монгольської жорстокосте і распутінського містицизму? Чи може зродити якусь універсальну ідею народ, якого ідеалом є аморальність, безформеність, ненависть до квалітативного, до індивідуального полету, до всякої творчосте, яка не є руїнництвом? Ні! За культуру «басяков», «Іванушек–дурачков», «ідіотов», «лішніх людєй» і т. п. ми дякуємо. Не тудою нам дорога!» (Д. Донцов. «Наша доба і література).

З такою оцінкою московської літератури націоналіста Д. Донцова погодився навіть комуніст і ренегат М. Хвильовий, який по роках захоплення «загірною комуною» на запитання: «На яку із світових літератур має орієнтуватися українська?» — відповів: «У всякому разі НЕ на московську, і це рішуче і без жодних застережень. Від московської літератури, від її стилю українська література мусить якомога швидше тікати. Геть з задріпанкою Москвою» (М. Хвильовий. «Апологети писаризму»).

Та дамо слово самим москвинам. Критик і божок московської інтелігенції В. Бєлінскій пише: «Всесвітнього історичного значення московська література ніколи не мала та й тепер мати не може. Коли б не було А. Пушкіна, то в історії людства не повстало б найменшої прогалини, чого не можна сказати, напр., про Ю. Байрона чи І. Шиллера. Всякі балачки про рівновартність московської літератури з європейською треба вважати за порожнє базікання або за маячення чванливости» («Літєратурниє сни»). «У своїм змісті московська література перевищила всі літератури своїм огидним безстидством та нахабністю» (В. Розанов. «Сочінєнія»).

Душевний конфлікт протилежних духових первнів, породивши хаос думки, зродив у душі Москвина непевність, тривогу, страх за майбутнє, якесь передчуття катастрофи. Відомий московський філософ Н. Бєрдяєв пише: «Московська література є найбільш пророкуючою літературою в світі; вона вся пересякнена передчуттям, алярмуванням, пророкуванням катастрофи, що надходить. Багато московських письменників XIX ст. відчували, що Московщина стоїть над безоднею і падає до неї» (N. Berdyaev. «The Origin of Russian Communism»). Напр., про столицю Московської імперії пише Ф. Достоєвскій: «А що як розлетиться цей туман і піде вгору? Чи не піде за ним і це гниле, слизьке місто? Піде разом з туманом і щезне, як туман, а лишиться старе фінське багно, а посеред нього — бронзовий вершник на гарячому, загнаному коні (Ф. Достоєвскій. «Подросток»). Ф. Достоєвскій зрозумів, що в Петербурзі Московщина дійшла до якоїсь межі і тепер вся хитається над проваллям, над безоднею. Московщину «вздьорнул на диби Мєдний Всаднік». Але ж не можна вічно стояти «на дибах». І жах є в тому, що «спустити копита» — значить повалитися, впасти в безодню» (Д. Мєрєжковскій. «Бальная Расія»).