Слава ЗСУ!

Духовість, а з нею і життя кожної нації віддзеркалює її література. На жаль, ми, європейці, донині ще не маємо великої аналітичної праці про московську літературу, крім яскравих і глибоких окремих есеїв Д. Донцова. Наші літературознавці були б заощадили Україні (і не лише Україні) багато тисяч трупів її дітей, якби були дали нам своєчасно велику працю про московську літературу в світі ідеалів та ідей європейської християнської культури. Заощадили б, бо вибили б ґрунт з–під ніг нашого і не нашого москвофільства. Скрайній час це зробити.

«У естета А. Пушкіна, в спростаченого графа Л. Толстого, в апостола міського шумовиння Ф. Дастаєвского, у циніка А. Блока — у всіх них іде всуміш: добро і зло, брехня і правда, краса і погань, щоб знищити в загальному хаосі всі етичні вартості; щоб довести, що розбій — це свобода, що душогубство — це любов, що нерівність — це бунт проти Бога, що краса — це бруд і свинство. Чортівська мішанина всіх понять, всіх «за» і «проти», всіх «так» і «ні», всіх «заборонено», всіх різниць між правдою і брехнею, добром і гидотою, заперечення всякої дисципліни. І це і в моралі, і в політиці, і в суспільному житті» (Д. Донцов. «За яку революцію»).

Московські класики, властиво, не є ніякі класики, бо нездатні виховувати морально здорових, морально сильних людей. Що характеризує героїв московської літератури? Моральна слабкість і бажання виправдати цю слабкість хибами самого життя. Мрії про будучність і повна нездібність здійснити ті мрії в сучасності; нездібність до чину, до творчих змагань. Чацький А. Грібоєдова втікає перед огидою життя, Рудін та інші гамлети І. Тургенева або Обломов,

Райскій І. Гончарова — це безплідні балакуни і нероби. Епілептики Ф. Достоевского, звихнені істоти А. Чехова — «лішніє люді» — ось які є типи московської літератури (В. Ященко).

Надзвичайно глибоку і яскраву характеристику московської літератури подав Д. Донцов в своїй книжці: «Наша доба і література». Наведемо дещо з неї.

Улюблені герої Ф. Достоевского — це не бунтівники, але «уніженниє і аскарбльонниє» або «страдальци», що потульно зносять незаслужене зло, що розкошують у терпінні (Макар Дєвушкін, Нєллі, князь Мишкін). Співчуття не до героя, але до розчавленого; не його геройської душі, але його мізерному тілу. Не звеличення чину, але бідкання над поваленим, а найголовніше — покута чи перед «народом», чи перед Богом, перед будь–ким, аби лишень не бути самітньому зі своєю провиною, з власним сумлінням. Потреба бути упокореним, вишмаганим — характеристична для Москвина»… «А. Чєхаву найсимпатичнішими були невдахи, І. Гончарову — Обломови, Ф. Достоевскому — епілептики, Л. Толстому — Іванушка–дурачок та Платон Каратаєв, «бунтареві» М. Горькому найціннішим у світі був вкритий язвами каліка. Що це є? Це апотеоза каліцтва; це бунт нікчеми проти сильного, безплідного проти творчого, виродів проти здорових, проти тих, які не гинуть; це бунт хаосу проти упостатнення, смерти проти життя» «Апотеза маси в московській літературі привела до апотеози примітиву, некультурности. Не тягти маси вгору, але самому до неї знизитись». Л. Толстой просто заперечує особистість; заперечує її здібність осягнути щось власними зусиллями»… «Звеличення хаосу, незрізницькованої маси, журба лише за матеріяльні її потреби, надавання засадничого значення терпінню, покора безвольної людини перед силами ззовні, деспотизм як ідеал суспільного устрою, біль «тряпічной» душі, знищення і упокорення особистосте — ось ті проблеми і вартості, ось ті «ідеї», що їх принесла світові московська література — стара і новіша»… «Власники брудних ніг і нечесаної чуприни стали в московській літературі носіями всіх чеснот, носіями великої правди життя. Вони мали оздоровити світ, Европу. їх — ці нулі — московська література протиставляла великим особистостям, великим організаторам життя Европи; протиставляла всім, хто виділявся з отари, хто переростав її інтелектом, характером, волею або чистою сорочкою… Та що ж могло вродитися в країні «чухонскай помєсі, татарскай помєсі і масового батожья»? В країні рабства, де все залежить від пана і володаря, не могла зродитися віра в себе, у вагу власних зусиль; не міг повстати культ волі. Там все було настрій і примха. Рятунок — лише в покорі Л. Толстого, або «півной скандал» С. Єсєніна. Або «пращеніє» як ідеал, або «дайош Європу», щоб зруйнувати Нотр–Дам, на її місце поставити «лобноє места». «Ідеї, що їх внесла московська література до скарбниці народів, є ті самі в її Пушкінський період, Горьківський і большевицький. Серед тих «ідей» нема ідеї величного, а є ідея безпосередньо корисного; нема ідеї краси, а є ідея «палєзнава»; нема ідеї сильного, а є ідея маси; нема пориву, чину для чину, а є страх життя, «ґрусть і таска бєзисходная». Бунт С. Єсєніна — це лише московське «азарство»; в його душі живе не вогонь Прометея, не бунт Чайльда Гарольда, а лишень «задор дєрєвєнскава азарніка». Він хоче «калєнам прідавіть екватар» і «папалам нашу землю разламіть, как калачь» та аж «до Єґіпта раскарячіть ноґі». І все це «пад ґармоніі пьянай клікі». Коли це Мойсей, то… з дзвіночками на шапці, що кривить обличчя і висолоплює язик. Клоун!