Слава ЗСУ!

Московська апотеоза бідносте цілком логічно, природно привела до апотеози каліцтва: фізичного і морального. Европейський моральний кодекс обов'язку, чесносте засуджує всякий злочин і неробство. Москвини, навпаки, вважають злочинців «нєсчаснєнькімі», радісно цілують сифілітичного, брудного жебрака (JI. Толстой. «Васкрєсєніє»). Їхня література завжди, як казав Ф. Достоєвскій, «вазлаґала вєнок на вшивую голаву масковскава мужика». Ця інтронізація фізичного і морального каліцтва, інтронізація «таржествующєй свіньї» (Д. Мєрєжковскій), це урочисте вручення булави тій «свині» для суду над здоровими, яким відтинають язики чи посилають чистити туалети (москвини гонили аристократів чистити виходки в 1918–20 pp. — П. Ш.). Це засудження європейського ідеалу праці, інтелекта–ґенія, індивідуалізму, втіленого в міланському Домі, в київській св. Софії, в паризькій Нотр–Дамі, в творах А. Дайте, Ю. Байрона, яких ґенія не можуть стерпіти, виховані на «камарінскам мужикє» та на фабричних «чястушках», будівничі «нового» світу. Найглибший знавець московської душі Ф. Достоєвскій ще пів століття перед приходим большевиків до влади в своїй пророчій візії писав «а том подлам рабє, а том подлам лакєє, каторий пєрвий взмастітса на лєсніцу с ножніцамі в руках і раздєрьот бажєствєнний лік вєлікава ідєала ва імя равенства, завісті і піщєварєнія» («Бєси»). В ім'я того ідеалу, що його духовими батьками є не лише большевицькі садисти, але й вся московська національна еліта від монархістів–слов'янофілів, через лібералів–вольтер'янців, каючихся дворян, народників до соціялістів–большевиків включно» (Д. Донцов. Там же).

«Побут московської інтелігенції — це правдива «мєрзасть запустєнія». Ані найменшої дисципліни, ані найменшої консеквенції, навіть зовнішньо. День минає не знати на що: сьогодні так, а завтра — як скаже надхнення; все догори ногами. Неробство, розхристаність, гомерична неакуратність в особистому житті; бруд і хаос у подружних відносинах; наївна несумлінність в роботі, в громадських стосунках; нестриманий нахил до деспотизму і цілковитий брак поваги до особистості; а перед владою то гордий виклик, то рабська покірність. За всю свою тисячолітню історію Московщина показалася нездібною засвоїти ідеї західної культури. Всі її наслідування Заходу були карикатурою: просвічений абсолютизм — абсолютизмом Джінгіс–хана; парламентаризм — родом перського меджелізму, і навіть соціялізм — червоною аракчеєвщиною» (Д. Донцов).

«Так! У нас, москвинів, все особливе; все неподібне на Европу в усіх царинах життя, у всіх відносинах. Европейських наслідків неможливо осягнути на нашому ґрунті» (Ф. Достоєвскій).

«Московська засада рівности має ще й інші наслідки. І московський мужик і московський аристократ (граф Л. Толстой) вважають всяке піднесення одиниці над юрбою за смертельний гріх. Піднесення матеріяльне — багатства, піднесення інтелектуальне — інтелігентність. Л. Толстой у своїх творах вперто і з насолодою провадить погляд на інтелігентів як на непотрібних людей чи пройдисвітів, що обдурюють нарід з власних егоїстичних мотивів. Як для Л. Толстого лікар, адвокат, суддя є «ат лукавава», так і для Г. Успенського каркуль, поліцай, дідич — висланці сатани, які руйнують ідилію «калєктівнава рила». Н. Златаврацкій переконаний, що всяка спроба інтелігенції піднестися вгору є зрадою народу. Г. Успєнскій розуміє, що селянин може стати самостійним лише тоді, коли піднесеться над старим рівнем абщіни. Але якраз цього московський селянин і виразник його поглядів Г. Успєнскій не хочуть. Для них ліпше вічна біда і некультурність, вічна опіка абщіни, навіть кріпацтво, аніж свобода, куплена ціною розірвання абщінних зв'язків. Звідси цілком логічно Москвин відкидає і піднесення моральне. Москвин відкидає особисту чесність (див. В. Андрєєв. «Тьма»), бо ж не сміє одиниця бути чесною, коли маса не є чесна, не сміє одиниця носити чисту сорочку, коли маса носить брудну; відкидає елеґанцію і красу, бо ж маса їх не цінить. К. Лєонтьєв цілком відверто каже, що особиста чесність є порожня фраза, смішна вигадка («Васток, Расія і славянство»)… «Трудна чєлавєку (с. т. москвинові. — П. Ш.) знать, што ґрєшно, а што нєт; тайна тут прєвасхадящая ум чєлавєчєскій» (с. т. московський. — П. Ш.)… «Я знаю, що я падлюка, і я гордий з того, що я падлюка», — каже один з героїв Ф. Достоевского. Людина мусить бути чесною. Чому? — дивується В. Андрєєв (див.: «Тьма»). Треба віддати позичене. Чому? — питає Москвин, «нє знающій ґібєльнава разлічія мєжду тваім і маім», як свідчить Ю. Самарін.