Слава ЗСУ!

«Цих «чому» має Москвин тисячі, бо не має в голові засади, виробленої працею поколінь, бо ж ті покоління властиво ніколи не жили. За них жила лише державна влада, влада абщіни, яка і викидала згори одиниці правила зовнішньої поведінки. Ці правила, накинуті ззовні, а не зроджені в душі одиниці в процесі її розвитку, москвин, ясна річ, викидав на смітник при першій же нагоді. В «Европі закон, обов'язок формувалися тисячоліттями. Зло і добро означено, зважено, розміри і ступені мірялися мудрецями людства невпинною працею над душею людини. В Московщині цього не було. Там ані добро, ані зло не мірялося власним сумлінням, а диктувалося згори без жодної участи одиниці… «нема у нас, москвинів, почуття обов'язку, бо ж звідки міг він узятися» (Ф. Достоєвскій. «Днєвнік пісатєля»). Отже, бачимо, що у правосвідомості навіть їхньої інтелігенції різниця між твоїм і моїм є «гібєльная», с. т. веде до загибелі» (Д. Донцов. «Підстави…»).

«Нові соціялістичні ідеологи московського суспільства пішли слідами старих царських. І це цілком зрозуміло і природно, бо ж ціла Марксівська наука засвоювалася москвинами власне через її матеріялістичний фаталізм та таку, як і московська, неґацію ролі особистости в історії. Література цих ідеологів намагається за всяку ціну (особливо по 1917 році) знищити всякий індивідуалізм в творчості, заміняючи індивідуальну творчість масовою, гуртовою. Для цих ідеологів не сміють існувати вожді, герої, царі, боги. Москвичи ненавидять європейську літературу, мистецтво, європейську культуру загалом саме тому, що вона апотеозує визначну особистість, що представляє боротьбу одиниці за ідеали, цілком протилежні московським. Протилежні ідеали, що їх висловлювали Л. Толстой, Ф. Достоєвскій, М. Горький, В. Соловйов, М. Бакунін, В, Лєнін і т. п. Ідеали, що їх висловлювали і московські слов'янофіли–монархісти і московські народники–соціялісти. З усієї плеяди московських письменників, і буржуазних монархістів, і пролетарських соціялістів нема ні одного, який не вважав би всесторонній розвиток особистосте за найгірше нещастя для Московщини. Напр., К. Лєонтьєв пише: «Візантійський ідеал є тим добрий, що не має в собі того перебільшеного поняття про людську особистість, ідеал, що його вніс в історію германський феодалізм; що не має тої надзвичайної самопошани особи, яка передісталася дорогою заздросте і наслідування перше до буржуазії і яка викликала демократичну революцію в Европі та породила всі ті фрази про безмежні права особи, а тоді просякла і до нижчих верств європейського суспільства, роблячи з усякого наймита та шевця скалічену нервовим почуттям особистої гідносте особу (К. Лєонтьєв «Васток, Расія і славянства»). Отже, москвини вважають людину, що має почуття особистої гідности, людиною СКАЛІЧЕНОЮ, с. т. не нормальною. Інший московський письменник Н. Шевірьов цілком відкрито ставить крапку над «і», пишучи: «Суть минулої історії московського народу і завдання будучности є в приниженні особистосте». Цей заповіт царського буржуя, це «завдання будучности» виконали пізніш і виконують донині на всі 100% московські пролетарські демократи (за: Д. Донцов. Там же).

Світогляд і психологія вихованого віками на отарних, примітивних інстинктах Москвина рішуче відкидає засаду голосування, бо ж передумовою голосування є право одиниці мати свою власну думку, а це право руйнує московську національну, абщінно–державницьку ідеологію. У них над усім мусить панувати «єдінаґласіє», а воно, звичайно, ні до чого, крім хаосу та його логічного наслідку — абсолютизму не допроваджує. І гаслом всієї соціяльної ідеології Москвина стало: «Хай живе Абсолютизм!». Це московське національне гасло, разом з усіма іншими московськими національними гаслами царату та буржуазії, прийняла і московська демократія, коли захопила владу в 1917 році. Та сама демократія, яка все своє життя кричала «Далой самадєржавіє» (Д. Донцов. Там же).

Хто не має царя в голові, мусив мати його на троні. Замість внутрішньої дисципліни, мусила прийти дисципліна зовнішня. Мусив відновитися адміністративний апарат, єдино можливий в Московщині за всякої влади — деспотія. Це добре розумів В. Лєнін ще в 1903 році, коли на з'їзді партії в Женеві сказав: «Нашій інтелігенції є чужі правні погляди, які дисциплінували б її зсередини, ми, москвини, потребуємо зовнішньої дисципліни». Це він і зробив, перебравши владу в 1917 році, і тим врятував свою імперію від розвалу (Д. Донцов. «Підстави нашої політики»).

Сто двадцять років тому московський професор М. Поґодін виклав московський ідеал держави і суспільного устрою. За тим ідеалом держава (Московська) - це одна ВСЕОХОПЛЮЮЧА, гармонійна цілість. Всі сили нації — матеріяльні і духові — є частинами державної машини, і всі вони допасовані до найвищої мети (а нею є, як бачимо, «рятувати гнилий Захід». — П. Ш.). Всією цією машиною (державою) керує лише одна рука — рука царя, яка будь–коли може єдиним порухом спрямувати цю машину в будь–якому напрямі. Така машина (держава), одушевлена ЄДИНИМ почуттям (месіянізмом. — П. Ш.) та скріплена «єдіномишлєнієм», є непереможна, є вічна, є провідником всього світу. Отже, бачимо, що монархіст М. Поґодін сто двадцять років тому уклав точний план будови теперішнього СССР. Над здійсненням цього плану працювало кілька поколінь москвинів УСІХ — без жодного виключення — політичних переконань: монархісти, буржуї, демократи, соціялісти, ба, навіть і ті москвини, що голосили європейські ідеї — т. зв. «западнікі». Напр., один з них Н. Огарьов писав: «Ми не можемо толерувати рівних поглядів, бо ж погляди, переконання не є власністю особи, але є власністю спільноти, громади».