Слава ЗСУ!

Легкість, з якою В. Ленін перебрав владу в Московщині, лише зайвий раз ілюструє органічну чужість, а звідси і ненависть Москвина до всяких європейських ідей, в тому числі ліберальних та демократичних. Пом'якшити деспотію влади пробував двічі Пьотр І в 1702 і в 1713 роках; пробував кн. В. Ґоліцин в 1730 році; пробував М. Спєранський в 1860 році; пробував Н. Ларіс–Мєльніков (вірменин) у 1881 році; пробував П. Мілюков у 1905 році; пробував А. Кєрєнскій у 1917 році. Всі ті спроби кінчилися жалюгідним фіяском, часто трагічно для їх авторів (В. Ґоліцина і М. Спєранського заслали на Сибір, а П. Мілюкова і А. Кєрєнского вигнали з Московщини). Московська нація вперто трималася своїх освячених століттями традицій, зрозумілих їй, відповідаючих її ментальності форм деспотичної влади. Підкреслюємо — нація, с. т. широкі московські маси селянства, робітництва, міщанства, дрібної і великої буржуазій, інтелігенції, урядовців, дворянства, аристократії, церковнослужителів. УСІ вони, ЦІЛА НАЦІЯ, були основою і підпорою трону, а не лише саме дворянство та буржуазія, як замилюють нам очі московські «демократи». Без піддержки цілою нацією, включно з простонароддям, московське дворянство та буржуазія були б впали, а з ними і царат. На це вказує та велика легкість, з якою бив дворян Є. Пугачов чи С. Разін. А ще яскравіше показує той ентузіязм, радість і насолода, з якою московський мужик бив і б'є «хахла» та інших «інародцев». Без піддержки большевиків ЦІЛОЮ московською нацією вони не могли би завоювати Україну в 1918–22 рр. Цей факт стверджують цілком одверто ніхто інший, як В. Лєнін та Сталін (див. їхні писання). Скрайній час і нам зрозуміти цілком ясно цей історичний ФАКТ, щоб нові лєніни знову не обдурили нових («сучасних») малоросів в якомусь 19.. році. Прикладами бестіяльних знущань над українцями та іншими немосквинами ВСІХ москвинів, від мужиків до аристократів, можна заповнити цілу бібліотеку грубих томів.

Перемогу В. Лєніна над А. Кєрєнским москвини (а за ним і наші примітиви) пояснюють демагогією В. Лєніна, що проголошувала «Далой вайну!», «Ґрабь наґраблєннає» і т. п. Вони не можуть лише пояснити: чому саме такі кличі і чому саме москвини підхопили їх і пішли за ними. Українці мали багато причин підхопити клич «Геть з війною!», але маємо офіційно зареєстрований історичний факт, що українці останніми кидали фронт, і то лише на наказ своєї влади; а клич «Грабуй награбоване» цілком не впливав на українців, ба, навіть навпаки — в багатьох випадках вони не дозволяли грабувати «буржуїв». Цього не можуть пояснити московські демократи, бо не мають чим. Справжні причини лежать далеко, далеко глибше.

На ті причини кидає жмут світла один з найрозумніших москвинів А. Салтиков. Він пише: «Аналогія революції 1917 року з кризою в 1606 році є точною до дрібниць. Зовнішня війна, династична криза, внутрішня громадянська війна, державне банкротство, гостра економічна криза, селянські повстання і палення маєтків, голод в містах, загальний бандитизм, партійний деспотизм, нездарність провідників, інтриґи, демагогія, розперезаність міської черні і подурілого селянства — все це, вся ця аґонія 1917–18 років є точнісіньким повторенням малюнку Московщини в 1606–12 роках. І діючі тоді сили, і основні цілі, і навіть головні гасла були приблизно ті самі і тоді, і тепер. Як тоді, так і тепер криза напочатку була династична, але дуже скоро обернулася в політичну Як тоді, так і тепер кризу започаткували вищі кола суспільства, але вона дуже скоро поширилася і захопила народні низи. Як тепер, так і тоді народній рух був не лише проти дідичів, але й проти всякого громадського ладу. І хоч тоді (як і тепер) той рух не мав нічого спільного з європейським соціялізмом, проте і в 1606–12 рр. чути було ідеологію соціялізму, пристосовану до розуму дикої московської юрби. Та однобічна і пласка, як і країна, що її породила, ідеологія тодішнього большевика Болотнікова по суті нічим не відрізнялася від ідеології «революційної демократії» 1917 року. Так само і серед діячів 1606–12 рр. можна знайти всіх представників партій 1917 року. Тоді була і розбита права партія і кадети (П. Ляпунов), і соціялісти–революціонери (Болотніков) і Кєрєнский (Ф. Андронов). Ця аналогія стає ще більш наочною і безсумнівною, коли пригадаємо, що в 1606 році був такий самий вибух національних рухів серед немосковського населення, як і в 1917 році. Так! Наш старий, споконвічний большевизм є у КОЖНОГО з нас, москвинів. В. Лєнін лише використав цю нашу щиромосковську стихію» (за: А. Салтиков. «Двє Расіі»).