Слава ЗСУ!

— Добре, — і я випустила Піту з обіймів.

— Пора, — сказала Тигріс. Я поцілувала її в щоку, застебнула свій червоний плащ із каптуром, натягнула на ніс шарф і вийшла слідом за Гейлом.

Колючі холодні сніжинки кусали щоки. Вранішнє сонце безуспішно силкувалося пробитися крізь мряку. За крок попереду вже неможливо було нікого розгледіти. Ідеальні умови, от тільки я гадки не мала, де зараз Полідевк і Кресида. Ми з Гейлом, схиливши голови, човгали бруківкою у потоці біженців. До нас долинали розмови, а ще я мала змогу почути все, чого не чула вчора за зачиненими вікнами. Плачі, схлипування, зітхання. І постріли — зовсім неподалік.

— Куди ми йдемо, дядечку? — запитав тремтячим голосом хлопчик у чоловіка з невеличким сейфом у руках.

— В особняк президента. Там нас прихистять, — відповів чоловік, важко дихаючи.

З вулички ми звернули на проспект.

— Тримайтеся праворуч! — гаркнув чийсь голос, і я побачила миротворців, які спрямовували людський натовп. З вітрин невеличких крамничок, ущент забитих біженцями, визирали нажахані обличчя. За таких умов у Тигріс іще до обіду можуть з’явитися непрохані гості. Покинувши наш сховок сьогодні вранці, ми зробили добре не тільки собі.

Надворі трохи виясніло, хоча сніг досі падав. Попереду, кроків за тридцять від нас, у натовпі я нарешті розгледіла Полідевка та Кресиду. Тоді я озирнулася, сподіваючись відшукати й Піту, але марно, натомість я привернула до себе увагу маленької дівчинки в яскраво-жовтому пальті. Підштовхнувши ліктем Гейла, я сповільнила крок, щоб нас від дівчинки загородило кілька людей.

— Може, нам доведеться розділитися, — прошепотіла я. — Якась дівчинка...

Раптом повітря розітнули постріли, і поруч із нами гримнулися на землю кілька людей. Над юрмою злетіли зойки, а друга хвиля пострілів скосила кількоро людей позаду нас. Ми з Гейлом впали на землю, відповзли кроків на десять до взуттєвої крамниці й заховалися за стійкою з черевиками на високих підборах.

З-за пухнастого пір’я, що ним були оздоблені черевики, Гейл нічого не міг роздивитися.

— Хто стріляє? Ти бачиш? — запитав він мене.

Але я поміж бузковими й салатовими черевиками бачила тільки вулицю, встелену трупами. Маленька дівчинка, яка звернула на мене увагу, стояла навколішках біля нерухомої жінки, хрипко плачучи й силкуючись її підняти. Наступна хвиля куль розітнула їй груди, залишивши на яскраво-жовтому пальтечку криваві плями. Дівчинка впала на землю. Поглянувши на її малесеньке скрючене тільце, я на мить втратила мову. Гейл підштовхнув мене ліктем.

— Катніс?

— Стріляють із даху над нашими головами, — відповіла я, продовжуючи спостереження. Миротворці у білих одностроях, із якими ми щойно розминулися, один по одному падали на землю. — Стріляють у миротворців, але стріляють погано. Мабуть, це повстанці.

Я зовсім не відчувала радості, хоча теоретично мала б, адже мої союзники прорвалися. Перед очима стояло лимонно-жовте пальтечко.

— Якщо почнемо стріляти ми, справі кінець, — мовив Гейл. — Увесь світ одразу ж здогадається, що це ми.

Він мав рацію. У нас були тільки наші дивовижні луки. Варто випустити всього одну стрілу — й обидві сторони одразу ж зрозуміють, що ми тут.

— Ні, — рішучо мовила я. — Ми повинні дістатися Снігоу.

— Тоді слід рухатися далі, поки весь квартал не вибухнув, — мовив Гейл.

Тримаючись за стіни, ми рушили вздовж вулиці. От тільки стіни здебільшого були вітринами крамниць. З другого боку до скла притискалися спітнілі долоні й нажахані обличчя. Я щільніше запнулася у шарф, натягнувши його мало не по самі брови, адже на нас дивилися сотні очей. За стійкою з портретами Снігоу ховався поранений миротворець, прихилившись спиною до цегляної стіни. Він попросив нас про допомогу, а Гейл натомість ударив його у скроню і забрав у нього пістолет. За кілька кварталів Гейл підстрелив іншого миротворця, і тепер у нас обох з’явилася звичайна зброя.

— То хто ми тепер? — запитала я.

— Божевільні від розпачу жителі Капітолія, — мовив Гейл. — Миротворці думатимуть, що ми на їхньому боці. Залишається сподіватися, що у повстанців достатньо мішеней і без нас.

Перебігаючи перехрестя, я міркувала, чи здатні ми зіграти таку роль. Та коли ми досягли наступного кварталу, питання відпало саме собою. А хто ці люди навкруги? Ніхто не дивився на нас. Повстанці в місті! Вони вже запрудили проспект, ховались у дверях будинків і за машинами; без упину торохкотіли автомати, хрипкі голоси віддавали накази, готуючись відбити атаку миротворчих військ, які наближалися до нас з іншого боку. Під перехресним вогнем опинилися біженці — неозброєні, нажахані, поранені.