Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Переспівниця

Попереду детонував «секрет»: з труби повалила розжарена пара, яка обпалювала всіх на своєму шляху — земля довкола одразу вкрилася рожевими мертвими тілами. Після цього про бодай подобу ладу можна було забути. Від пари та снігу повис такий густий туман, що я не бачила цівки власного пістолета. Миротворці, повстанці, жителі — хто знає? Все рухоме тепер — мішень. Люди стріляли навмання, і я не була тут винятком. Серце шалено калатало, адреналін зашкалював, усі довкруж здавалися ворогами. Окрім Гейла. Це мій партнер у полюванні, єдина людина, якій я можу довірити прикрити мені спину. Немає іншого виходу, слід рухатися вперед, вбивати всіх на своєму шляху... Повсюди лементували люди, стікали кров’ю, вмирали. Ми завернули за ріг. Увесь квартал попереду був освітлений яскраво-червоним світлом. Ми позадкувати, тоді присіли навпочіпки біля сходової клітки і тільки скоса поглядали на світло. З тими, хто потрапив під нього, щось відбувалося. На них щось впливало... але що? Звук? Хвилі? Лазер? Зброя випадала з їхніх рук, пальці тягнулися до облич, а з усіх видимих отворів бризкала кров — з очей, носів, ротів, вух. Менш ніж за хвилину всі вже були мертві, і світло зникло. Я міцно зціпила зуби й кинулася бігти, перескакуючи через мертві тіла, хляпаючи по калюжах крові. Вітер здіймав сніжинки, видимість була жахлива, але сніг не міг заглушити чиїхось важких кроків.

— Лягай! — прошипіла я Гейлові. І ми впали на землю там, де стояли. Моє обличчя опинилося у досі теплій калюжі чиєїсь крові, але я, вдаючи мертву, намагалася не ворушитися, коли по мені пройшлися чиїсь важкі чоботи. Одні солдати уникали тіл. Інші, проходячи повз, буцали мене в руки, в спину, в голову. Коли чоботи віддалилися, я розплющила очі й кивнула Гейлові.

В наступному кварталі ми натрапили на ще більшу кількість наляканих біженців, однак солдатів ставало дедалі менше. Тільки-тільки ми понадіялися на перепочинок, як почувся тріск, так ніби яйце билося об стінку миски, от тільки в тисячі разів гучніше. Завмерши, ми почали роззиратися, шукаючи «секрет». Але тут їх начебто не було. А тоді я відчула, як носаки моїх черевиків повільно гойднулися.

— Біжи! — гукнула я до Гейла. Не було часу пояснювати, але за кілька секунд усі й так утямили, в чому суть пастки. Величезна тріщина розітнула квартал навпіл. Два боки вулиці почали хилитися вниз, повільно струшуючи людей у прірву.

Мене роздирали сумніви: бігти найкоротшим шляхом до наступного перехрестя — чи спробувати дістатися будинків і заскочити в якісь двері? У результаті я побігла навскоси. Два боки вулиці продовжували хилитися вниз, бігти ставало дедалі важче, ноги ковзали по гладкій бруківці. Я мов ковзала крижаним пагорбом, який ставав крутіший із кожним кроком. І перехрестя, і будинки були вже за крок, аж тут я відчула, що земля тікає з-під ніг. У мене не залишалося іншого вибору — слід було скористатися останніми секундами, поки ноги ще не відірвалися від бруківки, щоб відштовхнутися та стрибнути до перехрестя. Учепившись руками за край, я озирнулась — і побачила, що вулиця просто зникла. Ноги мої гойдались у повітрі, не було жодної опори. З глибочезної ями линув мерзенний сморід, так ніби там у літню спеку розкладалися трупи. В темряві повзали якісь чори фігури, добиваючи тих, хто вижив після падіння.

З горла мого вихопився здушений зойк. Ніхто не прийшов мені на допомогу. Руки мало не зісковзнули з обледенілого краю, і тут я помітила, що вишу всього за два кроки від рогу «секрету». Помалу переставляючі руки, я поповзла вперед, силкуючись не звертати уваги на жахливі звуки, які долітали знизу. Коли долоні нарешті намацали ріг, я перекинула праву ногу через край. Вона за щось зачепилася, я з останніх сил сіпнулася — й опинилася на тротуарі. Важко хекаючи, тремтячи, я поплазувала геть від краю і вхопилася рукою за стовп, немов за якір, хоча вулиця в тому місці була ідеально гладка.

— Гейле! — загукала я у прірву, незважаючи на те, ще мене можуть впізнати. — Гейле!

— Я тут!

Здивовано я обернула голову ліворуч. Дверцята пастки, які тримали вулицю, сягали самих порогів будинків. З десяток людей зуміли дістатися туди й тепер звисали хто де, насилу тримаючись за що можливо. 3а ручки, дверні молотки, поштові скриньки. За троє дверей від мене застряг Гейл, учепившись за декоративну ковку Він зміг би легко потрапити в будинок, якби хтось йому відчинив. Та незважаючи на те, що він гучно калатав у двері, ніхто не прийшов йому на допомогу.

— Стережись! — гукнула я й витягнула пістолет Він відвернувся, а я доти стріляла в замок, поки двері ні розчахнулися. Гейл розгойдався й заскочив у будинок. На якусь мить я відчула полегшення. А тоді побачила, як Гейла ухопили дві пари білих рукавичок.

Попередня
-= 105 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!