Слава ЗСУ!

Наші погляди зустрілися, Гейл щось мені крикнув. Але я нічого не розібрала. І не знала, що діяти. Я не могла покинути Гейла, але не могла й урятувати. Його вуста знову заворушилися, Я похитала головою: мовляв, не чую. Ось-ось миротворці збагнуть, кого зловили. Гейла почали затягувати всередину.

— Тікай! — загорлав він.

Розвернувшись, я помчала геть. Сама-одна. Гейл у полоні. Полідевк і Кресида, мабуть, загинули ще десять хвилин тому. А Піта? Я не бачила його жодного разу відтоді, як ми вийшли з крамниці Тигріс. Лишалося втішати себе думкою, що він міг повернутися. Можливо, відчув, що наближається напад божевілля, і повернувся у підвал. А може, зрозумів, що увагу Капітолія вже не треба відвертати — у влади своїх бід достатньо. І що вже не потрібно ставати приманкою й ковтати ягоду... Ягода! У Гейла немає пігулки! Я збагнула, що запевняння, буцім він зможе детонувати стрілу вручну, не більш ніж просто розмови. У нього навіть шансу не буде. Найперше, що зроблять миротворці, це відберуть у нього всю зброю.

Заскочивши у дверний отвір, я впала на землю, з очей покотилися сльози. «Пристрель мене», — ось що він казав. Я мала пристрелити його! Це був мій обов’язок. Це була наша мовчазна обіцянка одне одному. А я не дотримала слова, і тепер Капітолій вб’є Гейла, або катуватиме, накачає отрутою... Я відчула, як вкриваюся тріщинами, ось-ось розсиплюся... Залишилася одна-єдина надія. На те, що Капітолій впаде, складе зброю і видасть усіх полонених, поки Гейл іще неушкоджений. Але цього не станеться, поки живий Снігоу.

Двійко миротворців промчали повз мене, не звертаючи уваги на капітолійську дівчину, яка скулилась у дверному проході. Я взяла себе в руки, втерла сльози, поки вони не замерзли, й зосередилася. Гаразд, я досі нікому не відомий біженець. А може, ті миротворці, що зловили Гейла, встигли мене роздивитися? Я скинула плащ і вивернула його навиворіт, заховавши пурпурний верх і виставивши напоказ чорну підкладку. Натягнула каптур, ще дужче закутала обличчя. Притиснувши пістолет до грудей, я почала вивчати квартал. Тут тинялася всього жменька приголомшених біженців, які відбилися від решти. Я прилаштувалася біля двох літніх чоловіків, які навіть не поглянули на мене. Ніхто не шукатиме мене в компанії літніх людей. Коли ми дісталися наступного перехрестя, чоловіки несподівано зупинилися, і я мало не наскочила на них ззаду. Ось і воно — Столичне кільце. Потойбіч височів особняк президента.

Тут аж роїлося від людей, які тинялися туди-сюди, голосили або просто сиділи на землі, припадаючи снігом. Тут я не вирізнятимусь. Я почала проштовхуватися до резиденції, спотикаючись об покинуті скарби й замерзлі кінцівки. Здолавши півшляху, я виявила бетонну барикаду. Особняк оточував величезний прямокутник чотири фути заввишки. Можна було подумати, що до цієї огорожі ніхто не насмілиться наблизитися, однак тут була групка людей. Можливо, це обрані, які оселяться в особняку президента? Однак наблизившись, я побачила, що за бетонну огорожу пропускали тільки дітей. Від немовлят до підлітків. Наляканих і змерзлих. Одні тулилися одне до одного, щоб зігрітися, інші нерухомо сиділи на землі, їх не пускали до особняка, а просто вносили в список. Зусібіч їх оточували миротворці. Я одразу ж здогадалася, що миротворці не захищали їх: якби Капітолій прагнув урятувати дітей, зараз вони були б у якомусь бункері. Це діти мають захистити президента Снігоу, стати йому щитом.

Раптом люди захвилювалися, почалася штовханина, натовп гойднувся ліворуч. Зусібіч мене затиснули тіла, і мене понесло в загальному потоці. До мене долинули вигуки «Повстанці! Повстанці!», і я збагнула, що солдати, певно, прорвалися на Столичне кільце. Мене штовхнуло на флагшток, і я подерлася вгору. Скориставшись мотузкою, яка звисала з вершечка, я почала перебирати руками, щоб вирватися з полону тіл, які скоро почнуть чавити одне одного. Згори я побачила повстанські війська. Вони прорвалися в центр, відтісняючи біженців убік. Я роззирнулась у пошуках «секретів», які обов’язково скоро детонують. Але нічого не відбувалося.

От тільки нізвідки з’явився вертоліт із гербом Капітолія і завис у повітрі просто над гуртом дітей. Згори посипалися сотні срібних парашутів. Навіть опинившись у центрі хаосу, діти здогадалися, що в парашутах. Харчі. Ліки. Подарунки. Вони жадібно хапали парашути, роздираючи замерзлими пальчиками обгортки. Вертоліт зник, минуло п’ять секунд — і зо двадцять парашутів вибухнули воднораз.

З натовпу долинуло голосіння. Хтось зойкав. З неба сипав червоний сніг упереміш із дитячими кінцівками. Чимало дітей загинули миттєвою смертю, та дехто ще корчився на землі. Вцілілі діти сторопіли, вони дивилися на срібні парашутики у власних руках, немов досі сподіваючись, що там ховаються скарби. Судячи з того, як миротворці кинулися розгороджувати барикади, щоб урятувати вцілілих дітей, їм нічого не було відомо про парашути. На обрії з’явився ще один гурт людей у білому. Але це були не миротворці, а медики. Повстанці. Я б нізащо на світі не переплутала їхні однострої ні з чиїми іншими. З ношами в руках вони кинулися допомагати дітям.