Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Переспівниця

Я почала співати. Біля вікна, в душі, уві сні. Годину за годиною я співала балади, любовні пісні, гірські пісеньки. Усіх цих пісень навчив мене батько, адже по його смерті у моєму житті було дуже мало музики. Дивовижно було те, як добре я все пам’ятала — мелодії, слова. Мій голос, спочатку грубий і невпевнений, згодом розспівався й звучав чарівно. Цей голос таки змусив би переспівниць замовкнути, а тоді підхопити мелодію. Минали дні, тижні. Я спостерігала, як за вікном на карниз сідає сніг. І за весь цей час я чула лише один голос — власний.

Цікаво, що робиться на волі? В чому причина такої довгої затримки? Хіба так важко підготувати страту однієї-єдиної дівчини? Я наполегливо руйнувала власне здоров’я. Схудла до кісток — такою я ще в житті не була, й іноді моя битва з голодом була настільки завзята, що якийсь тваринний інстинкт мало не змушував мене піддатися спокусі й накинутися на хліб із маслом чи смаженину. Однак я трималася. Кілька днів я почувалася зовсім кепсько і сподівалася, що це кінець, але тут помітила, що пігулок морфлію значно поменшало. Мене вирішили поволі від них відучувати. Але навіщо? Адже одурманеної наркотиками Переспівниці буде набагато легше позбутися перед натовпом. Аж раптом мене вжалила жахлива думка: а що як мене й не збираються вбивати? Що як на мене інші плани? Підрихтувати, видресирувати й знову використовувати ?

Я не піддамся. Якщо я не зможу накласти на себе руки тут, то обов’язково зроблю це за першої-ліпшої нагоди. Мене можуть відгодувати. Привести моє тіло в ідеальний стан, пишно мене вбрати, знову зробити з мене красуню. Можуть вигадати чудернацьку зброю, яка оживатиме в моїх руках, та ніколи не зможуть промити мені мізки. Я більше не довірятиму жодному чудовиську на ім’я людина, тільки собі. Гадаю, Піта мав рацію, коли казав, що людство знищить себе і на зміну нам прийдуть розумніші, гідніші істоти. Тому що вид, здатний пожертвувати своїм потомством заради політики, не заслуговує на життя. Можете розуміти це, як хочете. Снігоу вважав Голодні ігри дієвим способом контролю. Коїн вважала, що парашути прискорять розв’язку війни. Але хто від цього виграв? Ніхто. Правда в тому, що ніхто не хоче жити в світі, де таке можливе.

Останні два дні я просто лежала на матраці — не їла, не пила, не приймала пігулок, аж раптом двері моєї кімнати відчинилися. До ліжка хтось підійшов. Геймітч.

— Суд над тобою завершився, — мовив він. — Ходімо. Ми їдемо додому.

Додому? Про що це він? У мене більше немає дому. Та навіть якби мені й дозволили вийти звідси, я була заслабка, щоб рухатися. У кімнату увійшли якісь незнайомці. Вони напоїли й нагодували мене. Викупали й одягнули. А тоді один із них відніс мене на руках, немов ганчір’яну ляльку, на дах, заніс у вертоліт і пристебнув до крісла. Геймітч і Плутарх сіли навпроти. За кілька секунд ми злетіли в повітря.

Я ще ніколи не бачила Плутарха в такому піднесеному гуморі. Він просто світився.

— Мабуть, у тебе мільйон запитань!

Оскільки я нічого не відповіла, він сам продовжив торохтіти.

Коли я вбила Коїн, у натовпі прокотилося сум’яття. Щойно галас стих, виявили тіло президента Снігоу, досі прив’язане до стовпа. Важко сказати, чому він помер — задихнувся від кашлю чи його затовк натовп. Та хіба це має значення? Всім байдуже. Негайно оголосили вибори, і президентом обрали Пейлор. Плутарха призначили помічником президента з питань зв’язку, а це означало, що тепер він вирішуватиме, що і коли транслювати по телебаченню. Першим великим телевізійним проектом був мій суд, на якому Плутарх виступав свідком. Від захисту, певна річ. Однак, мабуть, найбільше я повинна дякувати лікарю Аврелію, який виставив мене абсолютно безнадійною контуженою божевільною. За умовами мого звільнення я й надалі перебуватиму під його наглядом — по телефону, оскільки він нізащо не погодиться переїхати у таке Богом забуте місце, як Округ 12, а саме туди мене запроторили. Справа в тому, що ніхто гадки не мав, що робити зі мною тепер, коли війна закінчилася, хоча якщо спалахне нова війна, Плутарх обов’язково знайде в ній роль і для мене. Тут Плутарх голосно розсміявся. Здається, його ніколи не хвилювало те, що ніхто не цінує його жартів.

— Готуєтеся до нової війни, Плутарху? — запитала я.

— О ні, не зараз. Поки що ми перебуваємо в стані солодкого сп’яніння, коли всі без винятку погоджуються, що недавно пережиті жахи не повинні повторитися, — мовив він. — Та колективна думка, як правило, швидко міняється. Ми — мінливі безмозкі створіння з поганою пам’яттю й нездоланним потягом до саморуйнації. Однак хто знає? Може, на цьому все закінчиться, Катніс.

Попередня
-= 116 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!