Слава ЗСУ!

— Що? — запитала я.

— Наша ера. Можливо, саме зараз ми стаємо свідками еволюції людської раси. Подумай про це.

А тоді він запитав мене, чи не хочу я взяти участь у новій пісенній програмі, яка стартує за кілька тижнів. Людям не завадить трохи розважитися. Плутарх пришле до мене знімальну групу.

Дорогою ми заскочили в Округ 3, щоб висадити Плутарха: він мав зустрітися з Біпером, щоб обговорити інноваційні технології відеотрансляцій. На прощання він сказав:

— Не зникай.

Коли ми знову піднялися високо в небо й опинилися поміж хмар, я поглянула на Геймітча.

— А чому повертаєтеся в Округ 12 ви?

— Здається, для мене в Капітолії також не знайшлося місця, — мовив він.

Спочатку я ні про що не замислилася. Але згодом до мене почали підкрадатися сумніви. Геймітч нікого не вбив. І міг би оселитися будь-де. Якщо він повертається в Округ 12, то тільки з однієї причини: йому наказали.

— Ви маєте наглядати за мною, так? Як ментор?

Він знизав плечима. І тільки тоді я усвідомила, що це означає.

— Отже, мама додому не повернеться.

— Ні, — підтвердив Геймітч. З цими словами він витягнув із кишені листа й подав мені. Я оглянула охайний конверт, делікатний почерк. — Вона допомагає облаштувати лікарню в Окрузі 4. Просила, щоб ти їй зателефонувала, тільки-но дістанешся додому.

Я торкнулася пальцем ідеального завитка на одній із букв.

— Ти знаєш, чому вона не може повернутися додому.

Так, я знала чому. Бо там батько, і Прим, і попіл — все це надто болюче для неї. А для мене, вочевидь, ні.

— Хочеш знати, хто ще не повернеться?

— Ні, — мовила я. — Нехай це буде сюрпризом.

Як взірцевий ментор, Геймітч змусив мене з’їсти бутерброд, а тоді решту шляху прикидався, наче повірив у те, що я сплю. Він знайшов собі заняття — блукав вертольотом, шукаючи пляшки зі спиртним, і запихав у торбу. Коли ми приземлилися на галявині в Поселенні Переможців, була вже ніч. У половині будинків світилося світло, в тому числі у мене і в Геймітча. А у Піти ні. У мене на кухні хтось розпалив вогонь. Сівши у крісло-гойдалку перед коминком, я вертіла в руках мамин лист.

— Ну що, побачимося завтра, — мовив Геймітч.

Коли торохкотіння пляшок у його торбі стихло вдалині, я прошепотіла:

— Сумніваюся.

Я не могла підвестися з крісла. Решта будинку здавалася холодною, порожньою і темною. Замотавшись у стару шаль, я дивилася на полум’я. Мабуть, я задрімала, бо коли розплющила очі, уже був ранок і на кухні поралася Сальна Сей. Вона приготувала мені яєчню і тост і сиділа поруч, поки я не з’їла все до останньої крихти. Ми майже не розмовляли. Її маленька онучка, яка жила у власному світі, витягнула з маминого кошика клубок яскраво-синіх ниток. Сальна Сей звеліла їй покласти все назад, але я дозволила дівчинці залишити нитки собі. В цьому домі більше ніхто не плестиме. По сніданку Сальна Сей помила посуд і пішла, але в обідній час повернулася і знову змусила мене поїсти. Важко сказати, чи вона це робила по-сусідськи, чи отримала завдання від уряду, але навідувалася вона регулярно двічі на день. Куховарила, а я їла. Я міркувала, що мені діяти далі. Зараз мені нічого не перешкоджало жити так, як я хочу. Та я, здається, досі на щось чекала.

Іноді дзвонив телефон, але я не піднімала слухавки. Геймітч ніколи не навідував мене. Може, він передумав і поїхав деінде, хоча ймовірніше, що він валявся вдома п’яний як чіп. До мене не приходив ніхто, за винятком Сальної Сей та її онуки. По кількох місяцях цілковитої самотності навіть вони здавалися мені натовпом.

— Сьогодні надворі відчувається весна. Ти повинна вийти прогулятися, — мовила Сальна Сей. — Сходи на полювання.

Я ще жодного разу не вийшла з дому. Навіть із кухні не виходила, хіба що у туалет, розташований за кілька кроків звідси. Не перевдягалася — так і ходила в тому самому одязі, в якому поїхала з Капітолія. Здебільшого я просто сиділа біля вогню. І дивилася на купу листів, яка назбиралася на коминку.

— У мене навіть немає лука.

— Подивись у вітальні, — сказала вона.

Потому як Сальна Сей пішла, я замислилася над тим, чи варто навідатись у вітальню. За кілька годин я таки наважилася, підвелася з крісла й тихою-тихою ходою — щоб бува не злякати привидів — рушила коридором. У кабінеті, де ми пили чай із президентом Снігоу, лежала коробка. В ній була батькова мисливська куртка, наша родинна книга з рослинами, весільне фото моїх батьків, втулка, яку прислав мені Геймітч, і медальйон, подарований Пітою на арені під час Червоної чверті. Два луки й сагайдак зі стрілами, які вдалося врятувати Гейлові у ніч бомбардування, лежали на столі. Я вдягнула мисливську куртку, а інших речей навіть не торкнулася. Так і заснула просто на канапі у нашій колишній вітальні. Мені наснився жахливий сон, ніби я лежала на дні могили, а всі мертві, яких я знала за життя, один по одному підходили й кидали на мене повну лопату попелу. Зважаючи на кількість людей, сон був довгий, і що глибше мене закопували, то важче мені було дихати. Я силкувалася покликати на допомогу, благала їх зупинитися, але попіл набивався мені в рот і в ніс і я не могла видушити з себе жодного звуку. А лопата все шкребла і шкребла...