Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Переспівниця

Ми вийшли з ліфта, і дверцята за нашими спинами зачинилися, а тоді ззовні опустилися ще й металеві ґрати. Не встигла я й оком змигнути, як у другому кінці коридору матеріалізувався чатовий. Двері за його спиною беззвучно зачинилися, і він рушив до нас.

Плутарх вийшов йому назустріч, простягнувши руку на знак привітання. В повітрі витало щось зловісне — щось тут було не так. І справа зовсім не в ліфті, і не в клаустрофобії (уявіть тільки: 39 поверхів під землею!), і не в дошкульному запахові антисептика. Глянувши на Гейла, я одразу збагнула, що він почувається точно так само.

— Доброго ранку, ми шукали... — почав був Плутарх.

— Ви помилилися поверхом, — відрубав чатовий.

— Справді? — Плутарх іще раз перевірив свої записи. — Тут у мене написано три-дев’ять-нуль-вісім. Може, ви просто передзвоните...

— Боюся, я змушений просити вас якнайшвидше піти геть. Очевидячки, сталася помилка, зверніться в Бюро, — сказав охоронець.

Кімната 3908 була просто перед нами. Всього за кілька кроків. Двері — вони тут усі були однакові — здавалися недоробленими: на них не було ручок. Мабуть, вони відчинялися від поштовху — як і ті, з яких вийшов чатовий.

— А де це? — запитала Фульвія.

— Бюро розташоване на сьомому поверсі, — відповів чатовий і простягнув руки, підштовхуючи нас назад до ліфта.

Саме в цю мить з-за дверей кімнати 3908 долинув якийсь звук, схожий на скавуління заляканого собаки, який намагається уникнути удару. От тільки цей звук був надто людський і надто знайомий. Наші з Гейлом погляди зустрілися всього на мить, але двом людям, які розуміють одне одного з півслова, цього було достатньо. Я випустила з рук альбом Цинни, і він з гучним виляском упав чатовому на ногу. А за секунду, коли чатовий нахилився, щоб його підняти, Гейл також нахилився і «ненавмисне» зіштовхнувся з ним головою.

— Ой, вибачте, — мовив Гейл, усміхнувшись, і зловив чатового за руку, мовби щоб заспокоїти, а насправді розвернув його до мене боком.

Це був мій єдиний шанс. Промчавши повз чатового, я поштовхом відчинила двері під номером 3908 і побачила їх. У синцях, напівголих, прикутих кайданами до стіни.

То була моя підготовча команда.

РОЗДІЛ 4

Крізь густий запах антисептика пробивався сморід немитих тіл, застояної сечі та інфекції. Якби не золоте татуювання на обличчі у Вінії, не оранжеві кучері Флавія і не зеленкувата шкіра Октавії, яка обвисла, мов здута повітряна кулька, я б ніколи не впізнала ці три виснажені створіння.

Побачивши мене, Флавій і Октавія відсахнулись і втиснулися спинами в кахляну стіну, так ніби очікували нападу, хоча я ніколи їх не ображала. Злостиві думки — ось моя найгірша образа на їхню адресу, і то я завжди тримала їх при собі. Тоді чому ж вони мене бояться?

Чатовий кричав, щоб я негайно вийшла з кімнати, але судячи з метушні, Гейл якимось чином його затримав. Мені було потрібно всього кілька секунд, кілька відповідей. Я підійшла до Вінії: вона завжди була найсильніиюю. Опустившись перед нею навколішки, я узяла її за руки; її крижані пальці вчепилися в мене, мов лещата.

— Що сталося, Вініє? — запитала я. — Чому ви тут?

— Нас викрали. З Капітолія, — мовила вона хрипким голосом.

До кімнати ввійшов Плутарх.

— Що тут у біса коїться?

— Хто вас викрав? — не вгавала я.

— Люди, — відповіла вона розмито. — Тієї ночі, коли ти підірвала арену.

— Ми подумали, що тобі буде легше, коли поруч буде твоя підготовча команда, — мовив Плутарх. — І Цинна просив...

— Невже Цинна просив про оце? — гаркнула я, бо знала напевне, що Цинна нізащо в світі не образив би цих трьох людей, до яких завжди ставився лагідно і терпляче. — Чому їх тут тримають, як злочинців?

— Не знаю. Чесно, — голос Плутарха переконав мене, що він не обманює, і неприродно бліде обличчя Фульвії тільки підтвердило це. Плутарх обернувся до чатового, який щойно з’явився у дверях: Гейл не відходив від нього ні на крок. — Я гадав, їм просто заборонили вільне пересування по території. За що їх покарано?

— За те, що вони крали їжу. Ми були змушені затримати їх після сварки через хліб, — відповів охоронець.

Вінія насупилася, брови її поповзли вгору, так ніби вона досі не могла втямити, в чому їхня провина.

— Нас ніхто не попередив. А ми були такі голодні! Та й узяла вона всього один шматочок.

Октавія почала схлипувати в свою порвану туніку. І я згадала, як колись після першої нашої з Пітою перемоги на Іграх Октавія крадькома передала мені під столом булочку, бо не могла стерпіти моїх голодних мук. Я підповзла до її тремтячого тіла:

Попередня
-= 15 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!