Слава ЗСУ!

— Зараз у мене тренування.

Я також задерла рукав:

— У мене теж.

Нестримне бажання втекти в ліс, бодай на дві години, відсунуло на другий план усі переживання. Зелень, сонячне проміння, свіже повітря обов’язково допоможуть мені позбутися поганих думок. Щойно опинившись у коридорі, ми з Гейлом, мов школярі, кинулися наввипередки до арсеналу і, поки добігли, захекалися не на жарт — то було ще одне нагадування про те, що я не зовсім одужала. Вартові видали нам старі луки, а також ножі й бокастий мішок замість мисливської торби. Набравшись терпіння, я мовчала, поки до щиколотки мені чіпляли маячок, і вдавала, що слухаю, коли мені пояснювали, як користуватися наручним комунікатором. Одне-єдине не йшло мені з голови: в комунікатор вмонтований годинник, і ми повинні повернутися в Округ 13 до визначеного часу — в іншому разі нас позбавлять цього неймовірного привілею — полювання. Мабуть, це єдине правило, якого я дотримуватимуся.

Нас випустили на тренувальний майданчик — велику територію за лісом, обгороджену високим парканом. Вартові без жодного слова відчинили добре змащені ворота. Самотужки нам цю перешкоду не здолати — паркан тридцять футів заввишки, завжди під напругою, та ще й на додачу увінчаний сталевим дротом із гострими як лезо колючками. Ми заглиблювалися в ліс, аж поки паркан геть не зник з очей. На першій-ліпшій галявині ми зупинилися й, задерши голови до сонця, почали грітися в його променях. Я розкинула руки в боки й закрутилася — та так сильно, що аж у голові запаморочилося.

Як і в Окрузі 12, тут також бракувало дощу. Сухі дерева скидали пожовклі листочки, які стелилися під ноги хрустким килимом. Ми роззулися. Мої черевики взагалі ні до чого вже не годилися: мені, цілком у дусі Округу 13, видалили пару, з якої хтось виріс. І той хтось мав кумедну манеру ходити — надто дивно черевики вигнулися й всохлися.

Ми полювали, як за старих часів. Тихо, не перемовившись і словом, бо тут, у лісі, ми були немов дві половинки одного цілого. Ми вгадували рухи одне одного і прикривали одне одному спини. Скільки часу ми уже не полювали ось так пліч-о-пліч? Вісім місяців? Дев’ять? Омріяна свобода! Не зовсім те, чого хотілося б, — на заваді пережите горе, постійна втома і маячки на щиколотках... Але на ту мить це було для мене справжнісіньким щастям.

Звірі в лісі були довірливі, вони ще не звикли до нашого запаху, а кожна секунда зволікання коштувала їм життя. За півтори години ми вполювали з дюжину різної здобичі — зайців, білок та індичок — й вирішили провести залишок часу біля ставка, який, мабуть, живився з підземного джерела, оскільки вода тут була прохолодна й солодка.

Коли Гейл запропонував випатрати здобич, я не заперечувала. Поки він порався з тушками, я поклала в рот кілька листочків м’яти, прихилилася до каменя, дослухаючись до кожного звука, й підставила шкіру під теплі промінчики призахідного сонця. В цю мить я майже відчувала душевну рівновагу, аж тут мені завадив голос Гейла:

— Катніс, чому ти так переживаєш через свою підготовчу команду?

Я розплющила очі. Він що — жартує? Але Гейл зосереджено білував зайця.

— А як може бути інакше?

— Гм. Ну, не знаю. Хіба це не вони весь останній рік наряджали й роззолочували тебе для участі в масовій різанині?

— Все набагато складніше. Я їх знаю. Вони зовсім не злі й не жорстокі. Я б сказала, вони навіть дурненькі.

Ображаючи їх, почуваєшся так, ніби кривдиш дітей. Вони не тямлять... Вони не знають... — я сама заплуталася в тому, що хотіла сказати.

— Чого вони не знають, Катніс? — мовив Гейл. — Що трибутів — справжніх дітей, на відміну від цього чудового тріо, — змушують битися на смерть? Що ти потрапила на арену комусь для розваги? Невже в Капітолії це тримають у таємниці?

— Ні, зовсім ні. Просто вони дивляться на це зовсім не так, як ми, — відповіла я. — Вони виросли з думкою, що так має бути...

— Ти їх захищаєш? — Гейл різким рухом зірвав із зайця шкурку.

В грудях боляче кольнуло. Адже я справді їх захищаю, а це нісенітниця якась! Я напружила мозок, шукаючи цьому логічне пояснення.

— Гадаю, я б вступилася за будь-кого, кого б так покарали за крадіжку одненького шматка хліба. А може, це нагадало мені, як повелися з тобою! Через індичку!

Однак я розуміла, що Гейл має рацію. Це справді дивно — я надто переймаюся через свою підготовчу команду. А я ж бо повинна ненавидіти їх і бажати їм смерті! Але ж вони такі дурненькі, і вони працювали з Цинною, а він завжди був на моєму боці, правда ж?

— Я зовсім не збирався сваритися, — мовив Гейл. — Просто маю сумніви, що Коїн хотіла донести до тебе якесь послання, покаравши цих трьох за порушення закону й крадіжку хліба. Швидше за все, вона хотіла зробити тобі послугу, — він запхнув зайця в мішок і підвівся. — Поквапся, а то запізнимося.