Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Переспівниця

У голові досі лунали слова президента Снігоу, які він сказав того ранку, коли розпочався Тур переможців: «Катніс Евердін, дівчино у вогні, ви кинули іскру, яка, якщо її занедбати, може розростися до пекельного вогню, що зруйнує Панем». Виходить, президент аніскілечки не перебільшував і не хотів мене просто полякати. Швидше за все, він намагався завербувати нажахане дівчисько й заручитися моєю підтримкою. Однак він запізнився: я запустила в дію механізм, який уже сама не могла зупинити.

«Горить. Досі горить», — подумала я тупо. Попереду копальні вивергали чорні стовпи диму, та кого вже це хвилює? Понад дев’яносто відсотків населення округу загинуло. Серед живих залишилася жменька біженців, які знайшли притулок в Окрузі 13, а це те саме, що зостатися бездомним назавжди.

Знаю, що я не повинна так думати; знаю, що маю бути вдячна за те, як нас прийняли. Голих і босих, хворих, поранених і спухлих від голоду. Та я ніяк не могла змиритися з думкою, що Округ 13 залишався осторонь, коли бомбардували Округ 12. Це зовсім не звільняло мене від почуття провини — чого-чого, а провини вистачало на всіх. Але якби не Округ 13, я б ніколи не опинилася в центрі змови, спрямованої на повалення Капітолія, не отримала б такої підтримки.

Жителі Округу 12 ніколи не чинили організованого опору, а тим паче не брали участі у загальному повстанні. Однак їм не пощастило: на обрії з’явилась я. Дехто з уцілілих вважав, що їм неймовірно поталанило: вони нарешті звільнилися з Округу 12, втекли від безпросвітного голоду й репресій, від небезпечних копалень і батога нашого нового старшого миротворця Ромула Треда. Знайти нову домівку — це вже саме по собі диво, адже донедавна ніхто й не підозрював про існування Округу 13.

Зацілілі повністю завдячували своїм життям Гейлу, хоча він усе й заперечував. Щойно закінчилася Червона чверть — тільки-но мене забрали з арени, — водномить було знеструмлено весь Округ 12, екрани телевізорів почорніли, і на Скибі стало так тихо, що було чутно, як калатають серця. Ніхто не обурювався через те, що відбулося на арені, але ніхто й не торжествував. А за п’ятнадцять хвилин небо почорніло від вертольотів, і на землю посипалися бомби.

Тільки Гейл згадав про Леваду — одне з небагатьох місць, не забудоване старенькими дерев’яними хатами, по самі віконця засипаними вугільним пилом. Він зібрав усіх, кого зміг, у тому числі й мою маму з Прим, і відвів туди. Гуртом вони повалили огорожу, яка без електроживлення перетворилася на нікчемну перешкоду, й опинилися в лісі. Гейл повів їх до першого-ліпшого місця, яке спало йому на думку: до озера, куди мене змалечку водив батько. Саме звідти люди спостерігали за полум’яними язиками, що злизали їхній звичний світ.

На світанку бомбардування припинилося, вогонь поволі згасав, виживанці зібралися разом. Мама з Прим влаштували для поранених імпровізований лазарет і намагались лікувати їх травами, зібраними в лісі. У Гейла було два луки й два сагайдаки зі стрілами, мисливський ніж, рибальська сітка — і все це на понад вісімсот нажаханих голодних ротів. Допомагали всі, хто був спроможний рухатися. Так вони протягнули три дні, аж раптом з’явився вертоліт і евакуював їх до Округу 13, де були і чисті світлі кімнати, і одяг, і триразове харчування. Єдиним недоліком було те, що всі приміщення містилися глибоко під землею, одяг був абсолютно ідентичний, а їжа, м’яко кажучи, не дуже смачна. Однак біженці з Округу 12 не переймалися. Вони були в безпеці. Про них піклувалися. Вони вижили, і їх гостинно прийняли.

Люди сприйняли це за вияв доброти. Але чоловік на ім’я Далтон, біженець з Округу 10, який прибився сюди пішки ще кілька років тому, пролив світло на справжні мотиви такої гостинності:

- Ви їм потрібні. І я їм потрібен. Ми всі їм потрібні. Нещодавно тут лютувала епідемія віспи, яка забрала чимало життів, а чоловіки, які вижили, стали безплідними. Ми тут для збільшення популяції. Ось як вони нас сприймають.

В Окрузі 10 Далтон працював на фермі, і там для підтримки генетичного різноманіття коровам підсаджували заздалегідь заморожені ембріони. І, швидше за все, він не помилявся у своїх здогадках — замало дітей тут було. Ну то й що? Нас не тримали в загонах, нас готували до роботи, а дітей навчали. Ті, кому виповнювалося чотирнадцять, отримували найнижче військове звання, і відтоді їх шанобливо величали солдатами. До того ж кожному біженцю влада автоматично давала громадянство Округу 13.

Але я все одно їх ненавиділа. Власне, зараз я всіх ненавиділа. І в першу чергу себе...

Земля під моїми ногами стала твердою, і крізь товстий килим попелу я відчула бруківку — це площа. По периметру тягнувся невисокий вал — рештки крамниць; замість Будинку правосуддя височіла купа почорнілого кругляка. Я наблизилася до місця, де колись була пекарня Пітиних батьків, а тепер стояла хіба обгоріла піч. Ні Пітині батьки, ні старші брати не дісталися Округу 13. Із заможних мешканців нашого округу після пожежі вціліла дюжина людей. Тепер ніхто не чекав Пітиного повернення. Окрім мене...

Попередня
-= 2 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!