Слава ЗСУ!

— О так. Приспала Піту, щоб урятувати йому життя. Дуже добре.

Схожі приклади почали вискакувати один за одним. Коли я запропонувала Руті стати моєю союзницею. Потиснула руку Чичу в ніч інтерв’ю. Тягнула на собі Магс. І знову вигулькнули ті злощасні вовчі ягоди, які для різних людей означали зовсім різне: кохання до Піти, відмову здаватися за таких, на перший погляд, безнадійних обставин, демонстративну непокору Капітолію.

Геймітч підняв угору зошит.

— Отже, питання в тому, що об’єднує всі ці випадки.

— Тут Катніс діяла на свій розсуд, — мовив Гейл тихо. — Ніхто не вказував їй, що робити й говорити.

— Так, жодних сценаріїв! — вигукнув Біпер. Він потягнувся до мене й поплескав мене по руці. — То виходить, нам просто слід облишити тебе?

Всі розсміялися. Навіть я ледь помітно усміхнулася.

— Це все, звісно, добре, але як це допоможе нам? — буркнула Фульвія. — На жаль, тут, в Окрузі 13, її можливості обмежені. А оскільки ми не можемо кинути її в сам епіцентр битви...

— А я саме це і пропоную, — мовив Геймітч. — Висадити її посеред поля бою і ввімкнути камери.

— Але всі думають, що вона вагітна, — втрутився Гейл.

— Ми поширимо чутку, що вона втратила дитину, коли на арені її вдарило струмом, — відповів Плутарх. — Дуже сумно. Таке нещастя.

Пропозиція Геймітча викликала суперечки, але він наполегливо відстоював свою думку. Якщо єдине місце, де я можу поводитися природно, — це реальне життя, то туди мені й дорога.

— Щоразу, коли ми змушуємо її грати за сценарієм чи вимовляти завчені фрази, то в найкращому разі можемо сподіватися на посередній результат. Все повинно йти від неї самої. Ось на що реагують люди.

— Навіть якщо ми будемо надзвичайно обережні, все одно не зможемо гарантувати їй безпеку, — мовив Богз. — Вона стане мішенню для кожного...

— Саме цього я й хочу, — втрутилась я. — 3 цього підземелля я нічим не зможу допомогти повстанцям.

— А якщо тебе вб’ють? — запитала Коїн.

— Подбайте про те, щоб це зняли на камеру. Потім зможете використати, — відповіла я.

— Гаразд, — кивнула Коїн. — Але не квапмося. Спочатку підшукаємо не надто небезпечне місце, здатне надихнути тебе на спонтанні вчинки, — вона почала міряти кроками кімнату, вивчаючи підсвітлені карти округів з дислокацією військ.-Сьогодні по обіді відвезіть її в Округ 8. Вранці його бомбардували, але тепер, здається, там спокійно. Озбройте її і надайте їй посилену охорону. Нехай знімальна група не відходить від неї ні на крок. Геймітчу, ви залишитесь у вертольоті й будете увесь час з нею на зв’язку. Побачимо, чим усе закінчиться. Ще якісь пропозиції?

— Вмийте її, — сказав Далтон. Усі воднораз обернулися до нього. — Вона ж дівчинка, а ви зробили з неї тридцятип’ятирічну пані. Якось воно неправильно — так вчинили б у Капітолії.

Тільки-но Коїн оголосила перерву, Геймітч попросив дозволу поговорити зі мною віч-на-віч. Вийшли всі, окрім Гейла, який нерішуче топтався поруч.

— Чого ти хвилюєшся? — буркнув йому Геймітч. — Охорона потрібна не їй, а мені.

— Все гаразд, — мовила я до Гейла, і він вийшов. У кімнаті стало тихо, тільки гуділи прилади і шуміла вентиляційна система.

Геймітч сів навпроти мене.

— Нам знову доведеться працювати разом. Тому давай, вивалюй мені все, що хотіла сказати.

Мені кортіло гаркнути, заверещати, повторити сцену у вертольоті, але я тільки й вичавила з себе:

— Не можу повірити, що ви не врятували Піту.

— Здогадуюся, — відповів Геймітч.

У кімнаті повисла якась недомовленість. І зовсім не через те, що він не вибачився. Радше через те, що колись ми були в одній команді. У нас був договір — вберегти життя Піті. Злощасний договір, укладений на п’яну голову, але хіба це міняло суть?! А ще в глибині душі я знала, що завинили ми обоє.

— Тепер ваша черга, — сказала я.

— Не можу повірити, що тієї ночі ти випустила його з поля зору, — мовив Геймітч.

Я кивнула. Так, це воно.

— Я знову і знову прокручую все в голові. Чи могла я втримати його біля себе, не посіявши підозр і не порвавши з союзниками? Але ніщо не спадає мені на думку.

— У тебе не було вибору. А якби я змусив Плутарха повернутися, щоб урятувати Піту, не вижив би жоден пасажир вертольота. Те, що ми вирвалися, вже саме по собі диво.

Вперше за весь час я поглянула Геймітчу в очі. Очі людини, яка все життя прожила на Скибі. Сірі, глибокі, втомлені від безсонних ночей.

— Він іще не мертвий, Катніс.

— Ігри тривають... — я намагалася надати своєму голосові оптимізму, але він затремтів і обірвався.

— Тривають. І я досі твій ментор, — Геймітч тицьнув у мене своїм маркером. — Коли опинишся на землі, пам’ятай, що я у вертольоті. Я все бачитиму, тому роби, що наказуватиму.