Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Переспівниця

— Це ми ще побачимо, — відповіла я.

Повернувшись у гримерку, я змила з обличчя всю косметику. Дівчина, що дивилася на мене з дзеркала, здавалася виснаженою, з попеченою шкірою і втомленими очима, але це була я, справжня я. А тоді я зняла з руки закривавлену пов’язку й виставила напоказ свій потворний шрам. Ось так набагато краще.

Оскільки мене відсилали в зону бойових дій, Біпер допоміг мені одягнути спорядження, яке розробив Цинна. Шолом щільно прилягав до голови і був зроблений із гнучкого матеріалу, тонкого як тканина, та ще й відкидався на плечі мов каптур — на той раз, якщо я не захочу носити його постійно. Жилет захищав життєво важливі органи. До коміра пристібався маленький білий навушник. До пояса Біпер причепив протигаз, який я повинна буду вдягнути за найменших ознак газової атаки.

— Як побачиш, що хтось упав на землю без видимих причин, одразу вдягай протигаз, — пояснив він. А потім пристебнув мені на спину сагайдак із трьома відділеннями для стріл. — Просто запам’ятай: праворуч — вогонь, ліворуч — вибухівка, по центру — звичайні стріли. Вони тобі не знадобляться, однак про всяк випадок.

Богз узявся супроводжувати мене до вертольота. Щойно ми викликали ліфт, як у коридорі з’явився збуджений Фіней.

— Катніс, мене не пускають! Я запевнив, що почуваюся добре, але мені навіть не дозволили спостерігати за тобою з вертольота!

Я глянула на Фінея — на голі ноги, які визирали з-під лікарняного халата, на заплутане волосся, на шнурок із напівзав’язаним вузликом, який звисав із-поміж пальців, на несамовитий блиск в очах — і збагнула, що його не переконати. Але навіть мені здавалося, що брати його з собою не варто. Тому я легенько вдарила себе рукою по чолі й вигукнула:

— Ой, я мало не забула! Це все через струс мозку. Я ж мала переказати, що Біпер чекає на тебе в арсеналі. Він змайстрував для тебе новий тризуб.

Почувши слово тризуб, Фіней аж засяяв.

— Справді? А який він?

— Не знаю. Але якщо він бодай трохи схожий на мій новий лук і стріли, то тобі сподобається, — відповіла я. — Однак треба буде трохи попрактикуватися.

— Так, звісно. Почну просто зараз, — мовив він.

— Фінею, — гукнула я навздогін. — Може, одягнеш штани?

Він подивився на власні голі ноги, так ніби вперше помітив, що стоїть без штанів. А тоді одним рухом скинув лікарняний халат, лишившись у самому спідньому.

— А що? Невже це, — він завмер у спокусливій позі, — заважає тобі зосередитися?

Я не витримала й розсміялася, бо такий вибрик був справді кумедним, він змусив Богза пекти раків, а ще я була просто щаслива, бо вперше за весь час Фіней поводився, як хлопець, з яким я познайомилася під час Червоної чверті.

— Ніщо людське мені не чуже, Одейр, — сказала я і заскочила в ліфт. — Вибачте, — мовила я до Богза.

— Не варто вибачатися. Гадаю, ти... чудово все владнала, — відповів він. — В іншому разі мені б довелося його заарештувати.

— Авжеж, — сказала я і уважно подивилася на Богза. Йому було близько сорока, у волоссі густо майнула сивина, а очі були приємного синього кольору. А ще в нього була неймовірно рівна постава. За сьогоднішній день він уже двічі говорив до мене, і судячи зі сказаного, ми радше станемо друзями, аніж ворогами. Може, варто дати йому шанс. Просто він такий нерозлучний із Коїн...

Почулося голосне клацання. Ліфт зупинився, і за кілька секунд рушив ліворуч.

— Він рухається і вбік, не тільки вгору-вниз? — запитала я.

— Так. У нас в окрузі ціла мережа підземних доріг, — відповів Богз. — Ця біжить на щабель вище від п’ятої транспортної платформи і веде до ангару.

Ангар. В’язниця. Штаб оборони. А ще десь тут росте їжа. Виробляється енергія. Очищуються вода і повітря.

— Округ 13 більший, ніж я гадала.

— Переважно це не наша заслуга, — мовив Богз. — Ми практично успадкували це місце і робимо все можливе, щоб воно й надалі функціонувало.

Знову почулося клацання. Ліфт попрямував униз — усього на кільку поверхів — і двері відчинилися в ангарі.

— Ого, — не втрималась я. Розміри ангару і десятки рядів вертольотів просто таки вражали. — Це ви також успадкували?

— Деякі з них ми зробили самотужки. Частина вертольотів входила до складу авіації Капітолія. Звісно, ми їх удосконалили, — сказав Богз.

Мене захлиснула ненависть до Округу 13.

— Виходить, ви мали все це — і покинули решту округів напризволяще?

— Все не так просто, — відповів Богз. — До недавнього часу в нас не було можливості контратакувати. Ми намагалися просто вижити. Коли ми стратили капітолійську верхівку округу, виявилося, що лише кілька наших мешканців уміє керувати вертольотами. Так, ми могли скинути на Капітолій ядерні боєголовки. Але нас завжди хвилювало одне важливе запитання: якщо ми розв’яжемо таку війну, чи є шанс на те, що виживе бодай одна людина?

Попередня
-= 25 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!