Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Переспівниця

— Мабуть, я все трактую по-своєму. Але якщо у вас з’явиться третій варіант і Коїн дасть добро на його втілення, то я залюбки вас вислухаю.

Пейлор поманила мене за собою.

— Ласкаво просимо, Переспівнице. Ну і, звісно, твоїх друзів також.

Я озирнулася на свою дивакувату команду, набралася відваги й зайшла до шпиталю. Вздовж будівлі висіла цупка важка тканина, яка відділяла коридор від імпровізованих палат. Попід самою стіною щільним рядом лежали трупи, накриті з головою білими простирадлами.

— За кілька кварталів на захід ми вже викопали братську могилу, але поки що я не маю людей, щоб повідвозити трупи туди, — мовила Пейлор. Вона відшукала в тканині щілину і відкинула край.

Мої пальці зімкнулися на Гейловому зап’ястку.

— Не відходь від мене, — прошепотіла я.

— Я тут, — відповів він тихо.

Я ступила крок уперед — і мене наче вдарило. Моїм першим імпульсом було затиснути носа, щоб не відчувати смороду брудної білизни, гнилої плоті та блювотиння, які висіли в жаркому приміщенні. Вікна в металевому даху були відчинені, але свіже повітря не могло розігнати ядучого запаху, який залягав ближче до підлоги. Тонкі смужки сонячного проміння забезпечували таке-сяке освітлення, і коли мої очі звикли, я розгледіла кілька рядів поранених — на ліжках, на ношах, на підлозі: місця було обмаль. Гудіння чорних мух, стогони поранених, схлипування відвідувачів — усе це зливалося в хор, від якого краялося серце.

В округах не було справжніх лікарень. Люди помирали вдома, і в цю мить така альтернатива здавалася мені куди приємнішою, ніж те, що постало перед моїми очима. А тоді я згадала, що багато хто з поранених під час бомбардування лишився безхатченком...

По спині в мене котився піт, долоні також змокріли. Щоб не відчувати смороду, я дихала через рот. У голові паморочилося, перед очима скакали білі цятки, я мало не зомліла. Та раптом я побачила, що Пейлор уважно за мною спостерігає, так ніби хоче визначити, з якого я тіста зліплена і чи можна на мене покластися. Тому я відпустила Гейла і рушила поміж двох рядів ліжок.

— Катніс? — вихопився з загального гамору чийсь хрипкий голос. — Катніс?

До мене потягнулася рука, і я вхопилася за неї, щоб не впасти. Рука належала молодій жінці з пораненою ногою. Кілька шарів пов’язок просякли кров’ю, а над ними роїлися мухи. На обличчі жінки читався біль, але було там і ще щось — недоречне, навіть безглузде, якщо брати до уваги ситуацію, яка склалася.

— Це справді ти?

— Так, це я, — вичавила я насилу.

Радість — ось що я прочитала на її обличчі. Почувши мій голос, жінка мовби засвітилася, радість витіснила страждання і біль.

— Ти жива! Ми не знали. Нам казали, що ти жива, але ми не були впевнені! — защебетала вона.

— Мене добряче потрусило. Але мені вже ліпше, — мовила я. — Вам також скоро стане легше.

— Слід негайно розповісти про тебе братові! — жінка насилу сіла й загукала хлопця, який лежав за кілька ліжок від неї. — Едді! Едді! Вона тут! Це Катніс Евердін!

Хлопчина — дванадцятирічний, не старший, — обернувся до нас. Пов’язка затуляла половину його обличчя. Куточок рота, який визирав із-під неї, роззявився від щирого подиву. Я підійшла до хлопчика, погладила по вологих кучерях і пошепки привіталася. Він не міг говорити, але його єдине здорове око не відривалося від мого обличчя, так наче він хотів запам’ятати кожну його рису.

Кімнатою прокотилися вигуки: «Катніс! Катніс Евердін!» Стогони болю і горя поступово стихали, на зміну їм прийшли нетерплячка й очікування. Зусібіч мене кликали голоси. Я просто йшла між рядів і тиснула простягнуті руки, торкалася здорових частин тіл тих, хто не міг рухати кінцівками, віталася, розмовляла ні про що, питала, як справи. Нічого надзвичайного, ніяких натхненних слів. Та байдуже — Богз мав рацію: їх надихала я, жива і здорова.

Мене жадібно мацали пальці, щоб упевнитися, що я з плоті та крові. Коли якийсь хворий чоловік стис долонями моє обличчя, я мовчки подякувала Далтонові за те, що той порадив мені вмитися. Якою сміховинною збоченкою здавалася б я і цим людям, і собі, якби з’явилася перед ними з капітолійською маскою на обличчі! Мої поранення, втома, шрами — ось як вони мене впізнають, ось за що люблять.

Незважаючи на суперечливе інтерв’ю з Цезарем, чимало хто питав про Піту — люди вірили, що він говорив під примусом. Я силкувалася змалювати оптимістичне майбутнє, та люди занепадали духом, коли чули, що я втратила дитину. Одна жінка так ридала, що мені закортіло розповісти їй правду, але зробити це означало виставити Піту брехуном, а це б не пішло йому на користь. Не допомогло б це і мені. Так само, як і загальній справі.

Попередня
-= 28 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!