Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Переспівниця

Я нарешті почала усвідомлювати, на що готові люди, аби мене захистити. Що я значу для повстанців. У боротьбі проти Капітолія мені тільки здавалося, що я сама, насправді ж на моєму боці були тисячі, мільйони людей із різних округів. Я стала їхньою Переспівницею ще задовго до того, як свідомо погодилася на цю роль.

У моїх жилах запульсувало нове відчуття. З’явилося воно, коли я стояла посеред кімнати і прощалася з пораненими, які вигукували моє ім’я слабкими хрипкими голосами. Сила. У мене була сила, про існування якої я навіть не здогадувалася. Снігоу зрозумів це тієї миті, коли я піднесла до рота ті злощасні ягоди. Плутарх теж знав про неї, коли рятував мене з арени. І Коїн також це знає. Настільки добре знає, аж має публічно нагадувати своїм підлеглим, що повстанням керую не я, а вона.

Опинившись надворі, я прихилилася до залізної стіни і перевела подих. Богз подав мені флягу з водою.

— Ти чудово впоралася, — мовив він.

Що ж, я не зомліла, мене не знудило, і я не вибігла зі шпиталю в сльозах і з лементом — я просто поклалася на емоції, які переповнювали людей.

— Ми відзняли чимало хорошого матеріалу, — мовила Кресида.

Я перевела погляд на комашок-операторів — вони горбилися під вагою обладнання, з них ріками лився піт. Мессала занотовував щось у записнику. Я й забула, що мене весь час знімали на камеру.

— Але ж я нічого не робила, — сказала я.

— Не варто себе недооцінювати. І не забувай про те, що ти зробила раніше, — мовив Богз.

А що я зробила раніше? Я подумала про всю ту шкоду, якої завдала людям, — і коліна в мене підкосилися, я сіла просто на землю.

— Я геть заплуталася.

— Ти не готова до тривалих зйомок. Але нічого не вдієш, доведеться пройти і через це, — сказав Богз.

Присівши біля мене, Гейл похитав головою:

— Не можу повірити, що ти дозволила стільком людям тебе торкатися. Мені щомиті здавалося — ти от-от кинешся до дверей.

— Стули пельку, — випалила я і розсміялася.

— Коли твоя мати побачить запис, вона неодмінно тобою пишатиметься, — мовив він.

— Мама навіть не помітить мене — вона більше хвилюватиметься через поранених... — Обернувшись до Богза, я запитала: — Така ситуація в усіх округах?

— Так. Капітолій атакує майже всі округи. Ми приходимо на допомогу, коли можемо, але цього недостатньо, — він замовк на мить: щось почув у навушнику. Я усвідомила, що увесь цей час не чула голосу Геймітча.

Може, мій навушник поламався?.. — Негайно повертаймося на злітну смугу. Мерщій! — крикнув Богз й однією рукою поставив мене на ноги. — У нас проблеми.

— Які проблеми? — запитав Гейл.

— Сюди летять винищувачі, — сказав Богз, а тоді потягнувся до мене рукою — вдягнув мені на голову шолом. — Рухаймося! Хутчіш!

Не зовсім тямлячи, що коїться, я скочила на ноги й кинулася вздовж складських приміщень до злітної смуги, де нас висадили. Жодної небезпеки я не відчувала. Небо було чисте, безхмарне, блакитне. На вулицях порожньо, за винятком людей, які допомагали пораненим дістатися шпиталю. Не видно було жодного ворога, не відчутно ніякої тривоги. Аж раптом завили сирени. За кілька секунд у небі з’явився ключ капітолійських винищувачів, і почалося бомбардування. Вибухова хвиля збила мене з ніг, і я гримнулася на землю. Праве коліно проштрикнув біль. Щось ударило мене у спину, але, здається, бронежилета не пробило. Я спробувала підвестися, та Богз притис мене до землі й затулив своїм тілом, немов щитом. Земля піді мною здригалася від кожного вибуху.

Що може бути жахливішим за відчуття, що ти застряв між залізною стіною з одного боку і свинцевим дощем — із другого? Батько завжди казав: «Що може бути легше, як перестріляти рибу в діжці?» Цього разу рибою були ми, а діжкою — вулиця.

— Катніс! — з навушника несподівано пролунав голос Геймітча.

— Що? Що? Я слухаю! — відгукнулась я.

— Слухай мене уважно. Ми не можемо приземлитися, поки не закінчиться бомбардування. Але тебе не повинні помітити за жодних обставин, — мовив Геймітч.

— Виходить, капітолійці не знають, що я тут?

А я-бо, як завжди, вирішила, що виною всьому знову я.

— Здається, ні. Це бомбардування було заплановане заздалегідь, — мовив Геймітч.

Тепер до мене долинув голос Плутарха, як завше, спокійний, проте владний:

— Бачите попереду блакитний склад № З? В його північному куті є бункер. Зможете туди дістатися?

— Постараємося, — мовив Богз. Мабуть, кожен член команди мав навушник, бо всі рушили за нами. Я інстинктивно відшукала поглядом Гейла — переконатися, що він не ушкоджений.

— До наступної хвилі у вас близько сорока п’яти секунд, — докинув Плутарх.

Попередня
-= 29 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!