Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Переспівниця

— Гарний постріл, — сказав Гейл.

— Узагалі-то я цілилася в інший винищувач, — пробурмотіла я — хотіла збити той, що летів попереду. — Вони швидші, ніж нам здавалося.

— На позицію! — гукнула Пейлор. На обрії з’явилася наступна хвиля бомбардувальників.

— Вогонь не годиться, — мовив Гейл. Я мовчки кивнула, і ми обоє витягнули стріли з вибухівкою. Склади через дорогу здавалися порожніми.

Поки винищувачі наближалися, я прийняла ще одне спонтанне рішення:

— Я підводжуся! — гукнула я і скочила на ноги. Саме з такої позиції я стріляла з найбільшою точністю. Цього разу першою вистрелила я — і не схибила: стріла увійшла у черево винищувача. Секундою пізніше Гейлова стріла підірвала йому хвіст. Машина розламалася посередині й упала ца землю, спричинивши серію вибухів.

За кілька секунд почалася третя хвиля бомбардування. Цього разу Гейл влучив точно в ціль. Я всадила стрілу в крило другого бомбардувальника, від чого його крутонуло, і він врізався у винищувач позаду. Вони зіштовхнулися і разом упали на дах складу навпроти госпіталю. Кулеметна черга збила четвертий винищувач.

— Добре, це все, — сказала Пейлор.

Полум’я і чорний дим заступили все на світі.

— Вони поцілили у шпиталь?

— Напевно, — відповіла Пейлор.

Я миттю кинулася до драбини потойбіч даху — і помітила Мессалу й одного з комашок-операторів, які ховалися за широким комином. А я-бо гадала, що вони залягли десь на землі й бояться ніс вистромити!

— Ці двоє виросли в моїх очах, — сказав Гейл.

Я швидко злізла драбиною вниз. Коли мої ноги торкнулися землі, я побачила охоронця, Кресиду та ще одного комашку-оператора. Я очікувала опору, а натомість Кресида махнула рукою в напрямку шпиталю.

— Мені байдуже, Плутарху! — гукнула вона. — Дай мені ще п’ять хвилин!

Мені двічі повторювати не довелося — я одразу ж кинулася вздовж вулиці.

— О ні, — прошепотіла я, побачивши шпиталь. Чи те, що колись було шпиталем. Довкола лежали поранені, догорали рештки винищувачів, а я немов заціпеніла і не могла рухатися. Всюди лементували люди, метушилися, бігали туди-сюди, але ніхто вже нічим не міг допомогти. Бомби поцілили в дах шпиталю, і тепер він палав, перетворившись на пастку для пацієнтів. Рятувальний загін намагався розчистити вхід всередину, однак було неважко здогадатися, що вони там знайдуть. Якщо не осколки і не полум’я, то ядучий дим уже зробив свою чорну справу.

Гейл ні на крок не відходив від мене. Те, що він нічого не робив, а просто дивився, підтвердило мої найстрашніші підозри. Шахтарі ніколи не припиняють рятувальних робіт, аж поки ситуація не стає безнадійною.

— Ходімо, Катніс. Геймітч каже, що зараз по нас прилетить вертоліт, — мовив він. Але я немов приросла до землі.

— Навіщо вони це зробили? Навіщо добили людей, яким уже й так недовго залишалося? — запитала я.

— Щоб налякати інших. Щоб не дати пораненим одужати, — сказав Гейл. — Люди у шпиталі — це зайвий тягар. Принаймні так вважає Снігоу. Якщо переможе Капітолій, то що йому робити з купкою недієздатних рабів?

Я пригадала роки, проведені з Гейлом у лісах, і його промови проти Капітолія. Тоді я просто не звертала на них уваги. Не розуміла, навіщо він докопується до мотивів Капітолія. Навіщо оцінює ситуацію з позиції нашого ворога. Але сьогодні все стало на свої місця. Коли Гейл зауважив, як недоречно робити такі шпиталі, він думав не про поширення інфекції — він передбачив те, що тільки-но сталося. Тому що він завжди справедливо оцінював жорстокість нашого ворога.

Повільно розвернувшись, я за кілька кроків од себе побачила Кресиду в оточенні комашок-операторів. Вона була цілком незворушна. Навіть байдужа.

— Катніс, — мовила вона. — Президент Снігоу щойно показав у прямому ефірі бомбардування. А тоді виступив із промовою: оголосив, що таким чином він посилає повідомлення повстанцям. Може, ти теж хочеш їм щось сказати?

— Так, — прошепотіла я. В око впало червоне миготливе світло: мене знімають. — Так, — повторила я впевненіше. Усі відійшли від мене — Гейл, Кресида, комашки-оператори, — звільняючи сцену. Я не відривала погляду від червоної лампочки. — Я хочу сказати повстанцям, що я жива. Що я тут, в Окрузі 8, де Капітолій щойно розбомбив шпиталь, повний неозброєних чоловіків, жінок і дітей. Не вижив ніхто... — Шок відступив, даючи дорогу злості. — Я хочу сказати повстанцям: якщо ви бодай на секунду повірили в те, що Капітолій вас помилує, коли ви погодитеся на перемир’я, — то ви дурите самі себе. Тому що в душі ви добре знаєте, хто вони такі й на що здатні, — я автоматично піднесла руку й обвела руїни, силкуючись передати той жах, що коївся довкола. — Ось на що вони здатні! І ми повинні протистояти!

Попередня
-= 31 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!