Слава ЗСУ!

Я рушила до камери — це лють несла мене вперед.

— Президент Снігоу каже, що послав нам повідомлення? Що ж, у мене також є для нього повідомлення. Можете катувати нас, бомбардувати, палити наші округи, але спершу погляньте на це... — Одна з камер простежила за моєю рукою, яка вказала на охоплені полум’ям винищувачі на даху одного зі складів. Крізь полум’я виднівся капітолійський герб. — Вогонь поширюється легко! — я підвищила голос до крику, щоб президент не проґавив жодного слова. — І якщо згоримо ми, ви згорите разом із нами!

Мої останні слова повисли в повітрі. Час немов зупинився. У гарячий хмарі я мов злетіла над землею — і цей жар пашів не від руїн, а від мене самої.

— Знято! — голос Кресиди повернув мене до реальності, пригасив мій запал. Кресида кивнула на знак похвали. — Чудова кінцівка.

РОЗДІЛ 8

До мене підскочив Богз і міцно стиснув моє зап’ястя, хоча тепер я й не планувала втікати. Я ще раз обернулася, щоб подивитися на шпиталь — і саме в ту мить будівля завалилася. Усю мою рішучість немов рукою зняло. Усіх тих людей — поранених, відвідувачів, родичів, медиків з Округу 13 — більше не було серед живих! Я глянула на Богза — на його обличчі красувався слід від Гейлового черевика. Я не спец, але одразу було видно, що ніс у нього зламаний. Однак голос його звучав зовсім не злісно, а радше рішуче:

— Швидко до злітної смуги.

Я слухняно зрушила з місця, однак щойно ступила перший крок, як одразу ж поморщилася від болю в правому коліні. Адреналін, який притуплював усі інші відчуття, випарувався, і все тіло почало викручувати. Я побита, закривавлена, у лівій скроні наче молоток вистукує. Богз швидко оглянув моє обличчя, а тоді підхопив мене на руки й побіг до злітної смуги. На півдорозі мене знудило просто на його куленепробивний жилет. Мені здалося, що Богз зітхнув, хоча напевно сказати було важко: так він засапався від швидкого бігу.

На злітній смузі чекав маленький вертоліт. Тільки-но наша команда опинилася на борту, він одразу ж злетів. Цей вертоліт вельми відрізнявся від того, яким ми прилетіли сюди: тут не було ні зручних крісел, ні вікон. Це була радше вантажна машина, ніж пасажирська. Богз надавав пораненим невідкладну допомогу, щоб вони протрималися до повернення в Округ 13. Мені кортіло здерти жилет: від нього тхнуло блювотиною, але тут було так холодно, що зрештою я передумала. Я лежала на підлозі, а голова моя покоїлася на Гейлових колінах. Останнє, що я запам’ятала, — як Богз укрив мене кількома мішками.

Коли я прокинулася, то зрозуміла, що перебуваю в лікарні у своєму ліжку. Поруч була мама, вона перевіряла мої життєві показники.

— Як ти почуваєшся?

— Трохи втомлена, але зі мною все гаразд, — відповіла я.

— Нам не казали про поїздку, аж поки ти не поїхала, — мовила вона.

Біля серця кольнуло. Після того як сім’я двічі проводжала тебе на Голодні ігри, не можна виявляти до рідних таку неуважливість.

— Вибач. Ніхто не знав, що почнеться атака. За планом я мала просто провідати хворих, — пояснила я. — Наступного разу я попрошу, щоб вас попереджали.

— Катніс, зі мною ніхто не рахується, — мовила мама.

І то була щира правда. Навіть я після татової загибелі не рахувалася з нею. Навіщо ж прикидатися?

— Ну, я попрошу... повідомляти тебе про такі заходи.

На столику біля ліжка лежав осколок міни, який лікарі витягнули з моєї ноги. Однак їх більше хвилював мій психічний стан, оскільки після струсу мозку моя психіка була ще не зовсім стабільна. Але в мене не було галюцинацій абощо, і думки були досить тверезі. Я проспала увесь вечір і ніч, і тепер вмирала від голоду. Сніданок, який мені принесли, був крихітний: усього кілька шматків хліба, розмочених у гарячому молоці. Вранці мене викликали в Ставку на нараду. Я вже почала збиратися, коли збагнула, що підводитися не доведеться: мене планували вкотити на нараду просто на ліжку. Я наполягала, що дійду пішки, але ніхто мене й слухати не хотів. Зрештою ми пішли на компроміс: я сіла в інвалідний візок. Якщо брати до уваги головний біль, хвору ногу, садна і синці, та ще й нудоту, яка підступила до горла за кілька хвилин по сніданку, то, можливо, інвалідний візок — не така вже й погана ідея.

Поки мене везли у Ставку, я замислилася над тим, що на мене чекає. Вчора ми з Гейлом знехтували прямим наказом, на доказ цього Богз міг пред’явити свій зламаний ніс. Звісно, відповісти доведеться. Та чи зайде Коїн так далеко, щоб анулювати нашу угоду щодо недоторканності переможців? Невже я позбавила Піту єдиного захисту, яким могла його забезпечити?

Коли мене привезли в Ставку, там були тільки Кресида, Мессала й комашки-оператори. Мессала сяючи вигукнув: