Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Переспівниця

— Катніс, прошу, не дражни його, — мовила вона, притискаючи Денді до грудей. — Він і так засмучений.

Від усвідомлення, що я образила почуття цього нахабного кота, мені захотілося подражнити його ще раз. Але Прим так за нього переживала! Тому я уявила собі рукавички, обшиті по краю хутром Денді: такий образ допомагав мені миритися з цим котом не один рік.

— Гаразд. Вибач. Ми під великою літерою «Е». Йди покажи йому нашу хату.

Прим пішла, а я опинилася віч-на-віч із Гейлом. У руках він тримав коробку з медичними препаратами з нашої кухні в Окрузі 12 — з того місця, де ми востаннє розмовляли, цілувалися... байдуже. А ще на плечі в нього висіла моя мисливська торба.

— Якщо Піта правий, то ці речі не мали шансів на порятунок, — мовив він.

Піта. Кров дощовими краплями стікає по шибці. Кров чорніє на черевиках...

— Дякую... за все, — вичавила я. — А що ти робив у нашій кімнаті?

— Просто перевіряв, — мовив він. — Я в сорок сьомій, якщо знадоблюся.

Потому як замкнулися двері, майже всі розійшлися по своїх місцях, тому коли я поверталася до свого місця, за мною спостерігало майже п’ять сотень людей. Я намагалася поводитись якнайспокійніше, адже й так нещодавно металася в натовпі, немов божевільна. От тільки обдурити людей навряд чи вдасться. Як важко бути взірцем! Хоча кому яке діло? Вони і так усі думають, що я несповна розуму. Чоловік, якого я штовхнула, пробираючись до дверей, здається, впав, тож тепер, потираючи забитий лікоть, позирав на мене підозріло. Я мало не засичала йому у відповідь.

Прим примостила Денді на нижньому ліжку і замотала його у покривало, з якого визирала тільки мордочка. Прим завжди так робить, коли починається гроза і гримить. Грім — це єдине, чого боїться Денді. Мама обережно поставила коробку з ліками у скриню. А я всілася на підлогу, спиною прихилившись до стіни, — хотіла перевірити, що саме запакував Гейл у мою мисливську торбу. Книжку з лікарськими та їстівними рослинами, мисливську куртку, весільне фото моїх батьків і увесь вміст моєї шухляди. Моя брошка-переспівниця тепер входить у костюм Цинни, але мені повернувся золотий медальйон, срібний парашут із втулкою і Пітина перлина — це мої особисті скарби. Я замотала перлину в парашут і заховала глибоко в потайну кишеньку мисливської торби, так ніби це Пітине життя і ніхто не зможе відібрати його в нього, поки я насторожі.

Несподівано сирени заглухли. З системи оповіщенні долинув голос Коїн: вона дякувала всім за зразкову евакуацію з верхніх поверхів, наголошуючи, що це не тренування: Піта Мелларк, переможець з Округу 12, у прямій трансляції по телебаченню натякнув на можливе бомбардування.

І саме в цю мить вибухнула перша бомба. Вибух струсонув усе моє нутро: здавалося, завібрував шлунок, заторохтіли кістки й зуби. Першою думкою було: ми всі помремо. Очі мої так і шукали на стелі величезні тріщини, я очікувала граду каміння, але бункер тільки здригнувся. Світло погасло, і в абсолютній темряві я трохи розгубилася. Звуки — зойки, прискорене дихання, схлипування дітей, мало не божевільний сміх — завмерли. Аж тут запрацювали генератори, і з’явилося світло, слабке і тьмяне — не таке, як зазвичай в Окрузі 13. Радше схоже на те, яке було у нас удома в Окрузі 12, коли глупої зимової ночі в кімнаті горіли свічки й коминок.

У сутінках я потягнулася до Прим і, намацавши її ногу, присунулася ближче. Заспокійливим голосом вона вмовляла Денді:

— Все гаразд, маленький, усе гаразд. Тут ми в безпеці.

Мама обняла нас обох, і на якусь мить я дозволила собі знову стати маленькою і поклала голову їй на плече.

— Це дрібниці в порівнянні з бомбардуванням Округу 8, — мовила я.

— Мабуть, це підземні снаряди, — сказала Прим дуже спокійно, щоб не лякати кота. — Нам про них розповідали на лекції для новоприбулих. Вони вгризаються глибоко в землю і тільки тоді вибухають. Адже немає сенсу бомбардувати поверхню Округу 13.

— Це ядерні снаряди? — запитала я, а по шкірі в мене аж мурашки пробігли.

— Не обов’язково, — відповіла Прим. — Просто страшенно потужні. Але... мабуть, бувають і ядерні.

Через темряву я не бачила важких металевих дверей у кінці бункера. Чи зможуть вони захистити від ядерної атаки? Та навіть якщо й не пропустять усередину радіації, що здавалося мені малоймовірним, то чи зможемо ми коли-небудь звідси вийти? Мене не на жарт налякала думка про те, що доведеться провести решту життя у цьому кам’яному склепі. Я насилу стрималася — кортіло кинутися до дверей і заверещати, щоб мене негайно випустили. Однак це марно. Мене б усе одно не випустили, і тоді в мене почалася б істерика.

Попередня
-= 45 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!