Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Переспівниця

Спершу, коли я тільки потрапила в Округ 13 і ще була прикута до лікарняного ліжка, мені вдавалося уникати такого графіку. Але щойно я переїхала в кімнату 307 до мами й сестри, то була змушена підкоритися загальноприйнятим правилам. Однак, мушу визнати, я ігнорувала майже всі пункти, окрім прийомів їжі. Просто сиділа в кімнаті, або ж блукала округом, або дрімала в якомусь тихому куточку ближче до свіжого повітря. Чи за трубами у пральні. Чи в комірчині при навчальному центрі — то була ідеальна місцина: здається, ніхто й ніколи не користувався навчальним приладдям. Люди тут такі ощадливі, що марнотратство вважається мало не криміналом. На щастя, і в Окрузі 12 люди не знали, що таке марнотратство. Якось я побачила, як Фульвія Кардью зіжмакала не до кінця списаний аркуш паперу, — на її обличчі був такий вираз, ніби вона когось убила: спочатку воно стало червоним як помідор, а тоді вкрилося білими плямами, на тлі яких іще різкіше проступили срібні квіти, витатуйовані на її пухких щічках. Наочний приклад несумісності. В Окрузі 13 у мене з’явилася нова розвага — спостерігати за тим, як жменька балуваних капітолійських «повстанців» зі шкури пнеться, аби вписатися в загальну сіру картину.

Не знаю, скільки часу мені вдасться уникати чіткого розкладу, якого вимагають від мене господарі. Поки що вони не чіпали мене, бо вважали психічно неврівноваженою (про це красномовно свідчив напис на моєму браслеті), — доводилося змиритися з моїм станом. Але це не триватиме довго, так само як і намагання повернути собі свою Переспівницю.

Вистрибнувши з вертольота на посадочний майданчик, ми з Гейлом спустилися на кілька прольотів униз до кімнати 307. Могли скористатися ліфтом, але він надто нагадував мені про арену. Важко було звикнути до підземелля, проводити тут стільки часу. Однак після білої троянди у мене вдома я була навіть рада, що опинилася в безпеці глибоко під землею.

Зупинившись біля кімнати 307, я завагалася: зараз родина засипле мене запитаннями.

— Що мені казати, коли вони питатимуть про Округ 12? — звернулась я до Гейла.

— Маю сумніви, що вони захочуть почути подробиці. Вони бачили на власні очі, як горів округ. Їх більше хвилюватиме, як сприйняла побачене ти, — Гейл торкнувся моєї щоки. — Так само, як і мене.

Я притиснулася обличчям до його руки:

— Переживу.

Глибоко вдихнувши, я прочинила двері. Мама з сестрою були вдома: ну звісно, 18.00. Вільний час, півгодинний відпочинок перед вечерею. На їхніх обличчях з’явилася тривога: вони намагалися визначити мій душевний стан. Але ще ніхто не встиг розтулити рота, як я відкрила мисливську торбу — і ось Вільний час перетворився на Котячий час. Прим умостилася на підлозі, плачучи й заколисуючи кота, який без упину муркотів і тільки час від часу шипів у мій бік. Закладаюся, коли Прим зав’язала в нього на шиї блакитну стрічку, він глянув на мене самовдоволено.

Мати міцно притисла до грудей весільну світлину, а тоді поклала її туди ж, куди й нашу родинну книгу рослин — на стандартний комод, виданий урядом Округу 13. Я повісила батькову куртку на спинку крісла — і якусь мить почувалась як удома. Отож, гадаю, подорож в Округ 12 не була марною.

Ми саме йшли до їдальні (18.30. Вечеря), аж тут запищав Гейлів комунікатор. Зовні він був схожий на великий наручний годинник, але приймав письмові повідомлення. Отримати комунікатор — велика честь, це привілей тих, кого вважають важливим для справи повстання. Гейл здобув цей статус, коли врятував жителів Округу 12.

— Нас обох викликають у Ставку, — мовив Гейл.

Плентаючись позаду Гейла, я спробувала зібратися на думці та приготуватися ще до одної марної спроби зробити з мене Переспівницю. Я згаяла трохи часу, топчучись на порозі Ставки — штабу командування, оснащеного високотехнологічними штучками: балакучими стінами, електронними картами з місцеперебуванням повстанців у різних округах і величезним прямокутним столом з безліччю кнопок, яких мені заборонили торкатися. Однак ніхто не звернув на мене уваги, натомість усі скупчилися біля великого екрана, з якого цілодобово транслювали капітолійські телепередачі. Я уже збиралася вислизнути геть, але потрапила на очі Плутарху, який широкими своїми плечима заступив мені ввесь екран. Плутарх нетерпляче помахав мені рукою, і я поволі посунула вперед, міркуючи, що такого цікавого можу там побачити. Адже на екрані завжди все те саме. Воєнні кадри. Пропаганда. Кадри бомбардування Округу 12. Погрози президента Снігоу... Але цього разу на екрані красувався Цезар Флікермен. Було навіть приємно бачити господаря Голодних ігор — його пофарбоване обличчя, блискучий костюм. Він готувався до інтерв’ю — аж раптом камеру спрямували на гостя — на Піту.

Попередня
-= 6 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!