Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Переспівниця

Я уявила те пекло, яке творилося зараз усередині. Завивання сирен. Миготіння ліхтарів у темряві. Пилюка, яка не дає дихати. Зойки загнаних до смерті нажаханих створінь, які панічно шукають вихід, якого немає. Злітні майданчики, вентиляційні шахти заблоковані — земля й каміння всюди. Звідусіль звисають голі дроти, спалахує вогонь, каміння сиплеться, перетворюючи знайомі ходи на лабіринти. Люди штовхаються, падають, метушаться, немов мурахи, а з боків насуваються гори, загрожуючи розчавити всіх до ноги.

— Катніс! — пролунав у моєму вусі голос Геймітча. Я хотіла відповісти, але не змогла — обома долонями затискала рот. — Катніс!

Того дня, коли загинув тато, сирени вили без упину. Ми були в школі. Коли прилетіла звістка, учні не чекали, щоб їх відпустили з уроків, та й адміністрація не заперечувала. Нещасний випадок у копальні не міг контролювати навіть Капітолій. Я побігла у клас до Прим. Досі пам’ятаю її, крихітну семирічну дівчинку, неймовірно бліду: вона рівненько сиділа за партою, склавши перед собою руки. Чекала, що я прийду по неї, як ми й домовлялися на випадок тривоги. Вона зіскочила з крісла, вхопилася за рукав мого пальта, і ми приєдналися до натовпу, який виливався на вулиці міста й прямував до центрального входу в копальню. Здалеку ми побачили маму: вона міцно стискала мотузку, яку завбачливо натягнули, щоб стримувати натовп. Гадаю, я повинна була одразу здогадатися, що щось не так. Бо це ж завжди ми її шукали, а не вона нас.

Ліфти рипіли, кабелі обривалися, з-під землі вивергалося полум’я і клуби чорного диму, знесилені шахтарі виходили на сонячне світло. З кожною групою новоприбулих шахтарів лунали полегшені зітхання, родичі пірнали під мотузку назустріч своїм чоловікам, дружинам, дітям, батькам, братам і сестрам. Вечоріло. А ми досі стояли на холоді, легенький сніжок почав укривати землю. Ліфти рухалися повільніше, на поверхню виходило дедалі менше людей. Впавши навколішки, я притиснула руки до попелу; мені так хотілося спуститись униз і звільнити батька! Якщо й існує дужче почуття, ніж те, що жене тебе під землю, щоб врятувати того, кого любиш, то мені воно не відоме... А кругом були поранені. Мертві... Ми чекали до ночі. Незнайомці накидали нам на плечі покривала. Хтось приніс гарячого чаю, але його ніхто не пив. А тоді на світанку ми побачили на обличчі начальника шахти сумний вираз, який міг означати тільки одне...

«Що ж ми накоїли?!»

— Катніс? Ти мене чуєш?

Мабуть, цієї миті Геймітч вирішив таки одягнути на мене хомут.

Я опустила руки.

— Так.

— Спускайся вниз. Про всяк випадок, якщо Капітолій спробує помститися за знищену базу, — наказав Геймітч.

— Так, — прошепотіла я.

Всі, хто був на даху, за винятком солдатів із кулеметами, почали спускатися вниз. Йдучи сходами, я не могла стриматися — весь час гладила пальцями бездоганно білі мармурові стіни. Холодні та прекрасні. Навіть у Капітолії жодна будівля не могла зрівнятися з величчю цього Будинку правосуддя... Кам’яна поверхня не піддавалася — це моя плоть поступалася і віддавала тепло. Каміння завжди перемагає людей.

Я вмостилася під однією з величезних колон біля центрального входу. Крізь щілину у дверях виднілися білі мармурові сходи, які вели просто на майдан. Мені пригадалося, як важко нам із Пітою було в Окрузі 2, як ніяково приймати привітання з перемогою в Іграх. Мене виснажив Тур переможців, усі мої спроби заспокоїти округи зійшли нанівець, а тут ще й спогади про Клівію і Катона, особливо про жахливу повільну смерть Катона від пазурів мутантів.

Богз умостився біля мене, в темряві його шкіра здавалася неймовірно блідою.

— Ми не завалювали залізничний тунель, ти ж знаєш. Дехто, напевно, виживе й вибереться назовні.

— А тоді ми їх пристрелимо? — запитала я.

— Тільки якщо у нас не буде іншого вибору, — відповів він.

— Ми можемо самі відправити туди поїзди. Допомогти евакуювати поранених, — сказала я.

— Ні. Було вирішено залишити тунель у їхніх руках. Так вони зможуть використати всі колії, щоб вивезти людей, — мовив Богз. — До того ж це дасть нам трохи часу, щоб зібрати всіх солдатів на майдані.

Кілька годин тому майдан був нейтральною територією, лінією вогню, передовою, на якій велися бої між повстанцями й миротворцями. Щойно Коїн схвалила план Гейла, повстанці кинулися в атаку й відтиснули сили Капітолія на кілька кварталів, щоб мати змогу повністю контролювати залізничну станцію, коли Горішок упаде. Що ж, він упав. Така реальність. У тих, хто вижив, єдиний шлях до втечі — на майдан. До мене долинула кулеметна черга — без сумніву, це миротворці намагаються прорватися, щоб відбити своїх поранених товаришів. А їм протистоять наші солдати.

Попередня
-= 64 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!