Слава ЗСУ!

— Ти змерзла, — сказав Богз. — Пошукаю покривало.

І він вийшов, не встигла я заперечити. Мені не потрібне покривало, навіть якщо мармур висмокче з мого тіла всю енергію.

— Катніс, — мовив Геймітч.

— Я тут, — відповіла я.

— Сьогодні по обіді з Пітою сталося дещо цікаве. Гадав, ти захочеш дізнатися, — мовив він. Цікаве не обов’язково хороше. Не обов’язково краще, ніж було. Однак у мене не було іншого вибору, як слухати. — Ми показали йому відеоролик, у якому ти співала «Дерево страстей». Його раніше не транслювали, тому Капітолій не міг його використовувати, накачуючи Піту. І Піта каже, що впізнав пісню.

На якусь мить у мене затріпотіло серце. А тоді я усвідомила, що Пітине «впізнавання» — це побічна дія отрути.

— Він не міг її впізнати, Геймітчу. Він ніколи не чув її від мене.

— Не від тебе. Від твого батька. Одного дня, торгуючи в пекарні, Піта чув, як її співав твій батько. Піта був зовсім малий, шість чи сім рочків, але він запам’ятав пісню, бо пильно дослухався, чи припинять співати пташки, — мовив Геймітч. — Звісно, вони замовкли.

Шість чи сім рочків. Тобто було це ще до того, як мама заборонила цю пісню співати. Можливо, тоді ж, коли її вивчила я.

— Я також була там?

— Не думаю. В будь-якому разі, він жодним словом не обмовився про тебе. Але це перша згадка про тебе, яка не викликала психічного розладу, — мовив Геймітч. — Це уже щось, Катніс.

Батько. Здається, сьогодні він усюди. Це він удруге помер у копальні. Проспівав шлях до Пітиної спотвореної свідомості. А коли Богз накинув мені на плечі покривало, навіть у його погляді я побачила свого батька. Я так сильно сумувала за татом, і від цього було так боляче!

Постріли лунали дедалі частіше. Гейл на чолі загону повстанців кинувся у бій. Я не хотіла брати участі в боротьбі, та мені б і не дозволили. У мене кишка тонка, мені б не стало відваги. Мені так хотілося, щоб тут був Піта — колишній Піта, — бо тільки він беззастережно вірив, що підло обстрілювати людей, які намагаються вибратися на волю з палаючої гори. Чи, можливо, я надто чутлива? Адже ми на війні. Хіба це не просто ще один спосіб прикінчити ворога?

Швидко стемніло. На площу спрямували величезні яскраві прожектори. На залізничній станції всі ліхтарі також працювали на повну потужність. Навіть зі свого місця я крізь вікно чітко бачила довгасту вузьку будівлю. Ні прибуття поїзда, ні появу бодай однієї людини проґавити буде неможливо. Однак години минали, а ніхто не виходив. З кожною хвилиною мене переповнювало передчуття, що під час атаки Горішка не вижило жодної людини.

Далеко за полуніч до мене підійшла Кресида та пристебнула до мого костюма мікрофон.

— Для чого це? — запитала я.

Голос Геймітча пояснив:

— Знаю, тобі це не сподобається, але потрібно, щоб ти виголосила промову.

— Промову?! — вигукнула я, відчуваючи, як до горла підкочується нудота.

— Я тобі все продиктую, рядок по рядку, — запевнив він мене. — Просто повторюватимеш за мною. Бачиш, у Горішку немає жодних ознак життя. Ми перемогли в цій битві, однак війна триває. Тож ми подумали, якщо ти вийдеш на сходи Будинку правосуддя і виголосиш промову — скажеш усім, що Горішок знищено, що Капітолій більше не має влади над Округом 2, тоді, можливо, всі решта здадуться добровільно.

Я вдивлялася в темряву.

— Я навіть не бачу ворожого війська.

— Саме для цього тобі й знадобиться мікрофон, — сказав він. — Тебе транслюватимуть — і твій голос по радіо, і твоє зображення — там, де будуть телевізори.

Тут, на майдані, є кілька величезних екранів. Я помітила їх під час Туру переможців. Тож план міг би спрацювати, якби я вміла виголошувати промови. Але я не вмію. Мені вже якось надиктовували, що казати, і все закінчилося цілковитим провалом.

— Ти врятуєш чимало життів, Катніс, — сказав Геймітч.

— Гаразд. Я спробую, — відповіла я.

Було дивно стояти на вершечку величезних сходів, одягненій у костюм, яскраво освітленій прожекторами, і промовляти у порожнечу, мовби до місяця.

— Тільки швидко, — сказав Геймітч. — Тут із тебе надто гарна мішень.

Телевізійники розклали на майдані обладнання й повідомили про готовність. Я звеліла Геймітчу починати, увімкнула свій мікрофон і уважно слухала, а він уже диктував мені перший рядок промови. Тільки-но я розтулила рота, на екрані навпроти з’явилося зображення.

— Жителі Округу 2, до вас звертається Катніс Евердін зі сходів Будинку правосуддя, де...

Раптом на залізничну станцію вкотилася пара поїздів. Двері відчинилися й на платформу висипали люди, в поросі й диму, який вони привезли з собою з Горішка. Мабуть, вони здогадувалися, що чекатиме на них на майдані, тому діяли обачно. Більшість із них одразу ж попадали на землю, і на залізничну станцію посипався град куль, який загасив ліхтарі. Як Гейл і передбачав, вороги були озброєні, але всі вони були поранені. До нас долинали стогони й зойки.