Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Переспівниця

Хтось вимкнув світло на сходах, і я опинилась під захистом темряви. На станції спалахнув вогонь — це палав один із поїздів — і в повітря здійнялися клуби густого чорного диму. У людей не залишилося іншого вибору, вони почали протискуватися до майдану, розмахуючи зброєю. Мій погляд одразу впав на дахи будівель, які оточували майдан. На кожному з них розташувалося кілька кулеметів. Місячне сяйво відбивалося від добре змащених дул.

Зі станції похитуючись вийшов юнак. Однією рукою він притримував біля щоки криваву пов’язку, другою волочив по землі зброю. Коли він спіткнувся й упав, я побачила у нього на спині сліди опіків — з-під сорочки прозирали обпалені шматки м’яса. І раптом він став для мене уособленням жертви нещасного випадку в копальні.

Збігши сходами, я помчала до юнака.

— Припиніть! — верещала я до повстанців. — Не стріляйте!

Мої слова луною прокотилися по площі — мікрофон був досі ввімкнений.

— Припиніть!

Я уже підбігла до юнака й потягнулася до нього, аж тут він насилу звівся навколішки й націлив рушницю мені в голову.

Інстинктивно позадкувавши, я підняла лук високо над головою, демонструючи, що не збираюся нікому завдавати шкоди. Тепер, коли обидві руки юнака були на зброї, я роздивилася рану на його щоці — цей слід лишило щось важке — можливо, камінь. Од юнака відгонило паленим: волоссям, м’ясом, пальним. Мабуть, у моєму погляді ясно читався біль і страх, який я цієї миті відчувала.

— Не рухайся, — прошепотів Геймітч мені у вухо. Я підкорилася його наказу, усвідомлюючи, що весь Округ 2, можливо, навіть увесь Панем зараз дивиться на мене. Життя Переспівниці у руках юнака, якому нема чого втрачати.

Його белькотіння годі було зрозуміти:

— Назви бодай одну причину, з якої я мав би тебе помилувати.

Решта світу відійшла на задній план. Лишилися тільки ми з юнаком із Горішка. Звісно, я могла б назвати тисячі причин. Але з вуст зірвалося два слова:

—Не можу.

За законами логіки юнак тут-таки мав би натиснути на гачок. Але він завагався, намагаючись зрозуміти мої слова. Я й сама розгубилася, втямивши раптом, що сказала чистісіньку правду, і на зміну шляхетному імпульсу, який гнав мене сюди, прийшов відчай.

— Не можу. В цьому й біда, так? — я опустила лук. — Ми підірвали вашу копальню. Ви вщент спалили мій округ. У нас є причина, щоб убити одне одного. Що ж, уперед. Капітолій буде щасливий. Я втомилася вбивати їхніх рабів заради їхньої ж вигоди.

З цими словами я впустила лук на землю й відбуцнула ногою. Він плавно ковзнув по камінню й зупинився біля колін юнака.

— Я не їхній раб, — пробурмотів той.

— А я раб, — мовила я. — Ось чому я вбила Катона... а він убив Трача... а той убив Клівію... а вона хотіла вбити мене. Це замкнене коло, а хто виграє? Не ми. Не округи. Капітолій. Завжди Капітолій. Я втомилася бути пішаком у чужих Іграх.

Піта. На даху в останню ніч перед нашими першими Голодними іграми. Він усе розумів іще до того, як ми опинилися на арені. Я щиро сподівалася, що зараз він дивиться на мене і згадує ту ніч, і можливо, пробачить мені потому, як я помру.

— Не замовкай, — підказав Геймітч. — Розповідай, як спостерігала за руйнуванням гори.

— Коли я побачила, як обвалилася гора, я подумала... мене знову використали. Змусили вбивати вас — людей в округах. Але як я могла піддатися? Округ 2 й Округ 12 ніколи не ворогували, у нас не було на це жодної причини, окрім нав’язаної Капітолієм...

Юнак мовчки дивився на мене і, здається, нічого не розумів. Я впала навколішки навпроти нього, промовляючи тихо і впевнено.

— Чому ви воюєте з повстанцями? З Липою, яка була переможцем від вашого ж округу? З вашими сусідами й, можливо, навіть родичами?

— Не знаю, — мовив юнак, не опускаючи зброї.

Звівшись на ноги, я повільно обвела поглядом будівлі довкола майдану, звертаючись до солдатів, які ховалися за кулеметами:

— А ви що робите? Я родом із шахтарського містечка. Відколи це шахтарі прирікають на таку смерть інших шахтарів, а тоді добивають тих, кому вдалося вижити?

— Хто справжній ворог? — прошепотів Геймітч.

— Оці люди, — вказала я на поранених на майдані, — не ваші вороги!

Тоді я розвернулася обличчям до станції.

— А повстанці не ваші вороги! Всі ми маємо спільного ворога, і цей ворог — Капітолій! Це наш шанс покласти край владі Капітолія, але щоб зробити це, ми повинні об’єднатися!

Камери невідривно стежили за мною, а я простягала руки до незнайомого юнака, до поранених, до повстанців в усьому Панемі.

— Будь ласка! Приєднуйтесь до нас!

Мої слова повисли в повітрі. Я повернулася обличчям до екрана, наче сподівалася побачити, як примирені люди ідуть одне одному назустріч.

Попередня
-= 66 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!