Слава ЗСУ!

Жодного. Ось скільки.

— Ну, подеколи я полювала. І... тренувалася з Біпером в арсеналі.

— Це не те саме, Катніс, — сказав Богз. — Ми всі знаємо, що ти кмітлива, відважна і влучно стріляєш. Але на полі бою нам потрібні солдати. Ти не вмієш підкорятися наказам, і ти явно не на піку своєї фізичної форми.

— В Окрузі 8 це не стало на заваді. Чи в Окрузі 2, — відгризнулась я.

— Ні там, ні там ти не мала вступати в бій, — мовив Плутарх і стрельнув на мене оком: мовляв, не бовкай зайвого.

Так, і стрілянина в Окрузі 8, і моє втручання в Окрузі 2 були діями спонтанними, нерозважливими і самовільними.

— І в обох випадках тебе поранили, — нагадав мені Богз. Раптом я побачила себе їхніми очима. Невисока сімнадцятирічна дівчина, яка заледве дихає, оскільки її ребра ще не загоїлися. Неорганізована. Недисциплінована. Недужа. Не солдат, а дитина, за якою потрібно постійно доглядати.

— Але я мушу поїхати, — мовила я.

— Навіщо? — запитала Коїн.

Не могла ж я їм сказати, що маю особисто помститися Снігоу, що це вендета. Чи що не можу залишатися тут, в Окрузі 13, поруч із новим Пітою, в той час як Гейл буде на полі бою. Однак у мене було безліч причин ненавидіти Капітолій.

— Згадайте Округ 12. Мою зруйновану домівку!

Президент замислилась над моїми словами. Якусь

мить поміркувала й мовила:

— Що ж, у тебе є три тижні. Це небагато, але можеш почати тренування. Якщо комісія вирішить, що ти годишся, можливо, твоє прохання розглянуть.

Ось воно. Це більше, ніж я сподівалася. Мабуть, я сама в усьому винна: день у день ігнорувала свій розклад і робила тільки те, що мені було до душі. Хто хоче бігати полем із рушницею за плечем, в той час як навколо стільки всього відбувається? І тепер мені довелося поплатитися за своє недбальство.

Повернувшись у лікарню, я застала там Джоанну такою ж лютою, як я щойно була сама, й переповіла їй слова Коїн.

— Може, тобі теж дозволять тренуватися?

— Гаразд. Я почну тренуватися. Але я поїду в той смердючий Капітолій, навіть якщо мені доведеться повбивати пілотів і самій вести вертоліт! — мовила Джоанна.

— Мабуть, краще не згадувати цього на тренуванні, — сказала я. — Однак я рада, що мене буде кому підкинути.

Джоанна усміхнулася, і я відчула прогрес у наших стосунках, нехай і крихітний. Не певна, що ми вже друзі, однак слово «союзники» буде цілком доречним. Це добре. Мені знадобиться союзник.

Наступного ранку, коли ми о 7.30 прийшли на тренування, на нас чекала несподіванка. Нас записали в клас початківців, чотирнадцяти-п’ятнадцятирічних підлітків; це було образливо — аж поки ми не втямили, що навіть від них відстаємо. І Гейл, і інші солдати, відібрані для поїздки в Капітолій, на вищому рівні. Після розминки — болісної! — кілька годин приділяли силовим вправам — ще більш болючим, — а тоді була п’ятимильна пробіжка, яка мене мало не вбила. Незважаючи на образливе піддражнювання Джоанни, заледве здолавши милю, я відстала.

— Це все ребра, — пояснила я тренеру, серйозній жінці середнього віку, до якої ми зверталися «солдат Иорк». — Вони досі забиті.

— Що ж, солдате Евердін, з мого досвіду, природним шляхом вони ще гоїтимуться щонайменше місяць, — мовила вона.

Я похитала головою.

— У мене немає стільки часу.

Вона зміряла мене поглядом.

— Лікарі не запропонували тобі лікування?

— А хіба існує якесь лікування? — здивувалась я. — Мені сказали, що ребра самі мають загоїтися.

— Вони завжди так кажуть. Але можуть прискорити процес, якщо я дам рекомендацію. Однак попереджаю наперед — це зовсім не весело, — мовила вона.

— Будь ласка! Я мушу потрапити в Капітолій, — сказала я.

Солдат Йорк більше не поставила жодного запитання. Тільки написала щось на аркушику та звеліла повертатись у лікарню. Я вагалася. Мені не хотілося пропускати тренувань.

— Я прийду на вечірні заняття, — пообіцяла я. У відповідь вона тільки стиснула губи.

Двадцять чотири уколи в грудну клітку — і я, розпластана на лікарняному ліжку, мало не заблагала принести назад мою крапельницю з морфлієм. Досі вона стояла поруч із моїм ліжком, щоб я могла скористатися нею будь-коли, однак останнім часом я старалася не зловживати, тримала крапельницю більше для Джоанни. Перед уколами мені зробили аналізи, щоб переконатися, що в крові не лишилося знеболювального, оскільки суміш двох видів ліків — морфлію і того, що палило зараз мене зсередини, — мала серйозну побічну дію. Мені пояснили, що наступні кілька днів будуть не з легких, але я попросила продовжувати.

От ніч була не з легких. Про сон не могло бути й мови. Я могла присягнути, що відчуваю запах паленої плоті — так пекло в грудях, а Джоанна мучилася через те, що не отримала чергову дозу морфлію. Вранці, коли я вибачилася за те, що попросила прибрати крапельницю з морфлієм, вона тільки махнула рукою: мовляв, колись же треба зав’язувати. Однак о третій ранку вона вже поливала мене найгіршими словами, які тільки вигадали жителі Округу 7. А на світанку Джоанна підняла мене з ліжка й потягнула на тренування.