Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Переспівниця

— Я не звинувачую! — вигукнула я.

— Звинувачуєш! Ти караєш його знову й знову за те, що йому непідконтрольне. Це не означає, що ти не повинна тримати біля себе заряджену рушницю. Однак, здається, прийшов час поставити себе на його місце. Якби тебе захопив Капітолій і накачав, а тоді ти б накинулася на Піту, як би повівся він? — не вгавав Геймітч.

Я замовкла. Ні, Піта б ніколи не повівся зі мною так, як я поводжуся зараз із ним. Він би намагався достукатися до мене колишньої. І точно не відгороджувався б від мене, не зрікався і не демонстрував ворожість на кожному кроці.

— Ти і я, ми уклали угоду його врятувати. Пам’ятаєш? — мовив Геймітч. Я не відповіла, але він, перш ніж повісити трубку, сказав: — Не забувай про це.

Осінні дні були спершу просто свіжі, а стали холодні. Солдати здебільшого позалазили у спальні мішки. Деякі спали просто неба, ближче до вогнища, яке горіло посеред табору. Інші надавали перевагу наметам. По смерті сестри Ліг 1 уперше зірвалася — до нас долинали її приглушені схлипування. Я метушилась у своєму наметі, обдумуючи слова Геймітча. Мені стало соромно за те, що жага вбити Снігоу змусила мене ігнорувати набагато серйознішу справу: я мала спробувати врятувати Піту зі світу темряви й отрути, в якому він застряг. Я не знала, як його там відшукати, як випустити. Навіть не уявляла, з чого починати. У порівнянні з цим подолати «арену», знайти Снігоу і випустити кулю йому в голову — все це здавалося дитячою грою.

Опівночі я вилізла з намету і вмостилася на похідному стільчику поруч з обігрівачем — прийшов час моєї варти з Джексон. Богз звелів Піті спати не в наметі, а в нас на очах. Однак Піта не спав — він сидів, опершись на рюкзак і перебираючи в руках мотузку. Я одразу її впізнала. Це була та сама мотузка, яку позичив мені Фіней тієї ночі в бункері. Побачивши її в руках Піти, я миттю збагнула, що Фіней намагається сказати мені те саме, що й Геймітч: я не повинна цуратися Піти. Можливо, саме час почати виправляти ситуацію. Щось сказати... але що? Я не могла підібрати правильних слів і просто мовчала. А ніч повнилася сонним диханням солдатів.

Спливла майже година, і тут Піта заговорив:

— Мабуть, останні кілька років і справді виснажили тебе. Важко було вирішити, вбивати мене чи ні. Так чи ні. Так чи ні.

Ці його слова були страшенно несправедливі, і першим моїм імпульсом було вжалити його. Однак я, згадавши розмову з Геймітчем, спробувала зробити перший крок назустріч Піті.

— Ніколи я не мала наміру тебе вбивати. Хіба що раз, коли подумала, що ти заодно з кар’єристами і хочеш убити мене. Але потім я завжди вважала, що ти... союзник.

«Союзник» — безпечне слово. Позбавлене емоційного забарвлення, але й не вороже.

— Союзник... — Піта вимовив це слово повільно, немов куштуючи кожен звук. — Друг. Кохана. Переможець. Ворог. Наречена. Мішень. Мутант. Сусідка. Мисливець. Трибут. Союзник. Додам його до списку слів, які позначають тебе, — він нервово смикав за мотузку. — Проблема в тому, що я більше не знаю, де правда, а де ні.

Навколо не було вже чути ритмічного дихання, і це означало, що люди або попрокидались, або й узагалі не спали. Щось підказувало мені, що друге ближче до істини.

З темряви пролунав голос Фінея:

— Тоді ти просто запитуй. Енні завжди так робить.

— Кого запитувати? — мовив Піта. — Кому я можу вірити?

— Ну, для початку нам. Ми ж твій загін, — мовила Джексон.

— Ви мій конвой, — випалив Піта.

— І це також, — відповіла вона. — Але ти врятував чимало жителів Округу 13. А ми такі речі не забуваємо.

Запала тиша, і я, скориставшись нагодою, замислилась, як це воно — не розуміти, де правда, а де ні. Не знати, чи люблять мене насправді мама з Прим. Не мати певності, що Снігоу — ворог. Не відати: людина, яка сидить зараз навпроти, рятувала мене чи намагалася вбити? Та це кошмар, а не життя! Раптом мені понад усе захотілося розповісти Піті все і про нього, і про мене, і як сталося, що ми опинилися тут. Але я не знала, з чого почати. Все даремно. Я ні на що не здатна.

За кілька хвилин до четвертої Піта знов обернувся до мене.

— Твій улюблений колір... зелений?

— Правильно, — мовила я і, подумавши, додала, — а твій помаранчевий.

— Помаранчевий?

Здається, я його не переконала.

— Не яскравйй, а приглушений, ніжний. Як захід сонця, — мовила я. — Принаймні так ти сам мені сказав.

— Ага... — Піта на мить заплющив очі, мабуть, намагаючись уявити захід сонця, а тоді кивнув. — Дякую.

Але з моїх уст полилися слова.

— Ти художник. Ти пекар. Ти любиш спати з відчиненими вікнами. Ти ніколи не даєш цукор у чай. І завжди зав’язуєш шнурівки на черевиках подвійним вузлом.

Попередня
-= 82 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!