Слава ЗСУ!

Один із вартових притримав мене рукою. І хоча це був зовсім не агресивний рух, після арени я неадекватно реагувала на будь-який доторк. Висмикнувши руку, я кинулася бігти коридором. Позаду хтось заметушився, але я не збиралася зупинятися. Швидко перебравши в голові всі схованки, я обрала комірчину — там можна схоронитися за ящиком крейди.

— Ти живий, — шепотіла я, притискаючи долоні до щік. Відчувала, як мої вуста розпливаються в такій широкій усмішці, що це радше схоже на гримасу. Піта живий! Але він зрадник. Та, якщо чесно, мені байдуже. Байдуже, що він сказав і для кого, головне, що він здатен говорити...

За мить відчинилися дверцята і хтось увійшов. Гейл. Він умостився поруч, із роз’юшеного носа цебеніла кров.

— Що трапилося? — запитала я.

— Я заступив дорогу Богзу, — відповів він, знизавши плечима. Я спробувала витерти йому ніс рукавом. — Обережно!

Тоді я просто лагідно промокнула кров.

— А хто це?

— Ти його знаєш. Він у Коїн на побігеньках. Хотів тебе зупинити, — з цими словами Гейл відштовхнув мою руку. — Годі! Через тебе я спливу кров’ю.

Тонка цівка і справді розрослася на струмок, тож я припинила спроби надати першу допомогу.

— Ти побився з Богзом?

— Ні, тільки загородив двері, коли він хотів кинутися за тобою. А він влучив мені ліктем у ніс, — пояснив Гейл.

— Тебе, мабуть, покарають, — припустила я.

— Уже покарали, — з цими словами Гейл простягнув руку, і я збентежено витріщилася на його зап’ястя. — Коїн забрала в мене комунікатор.

Я закусила губу, силкуючись не розреготатися. Але ж це така сміхота!

— Мені шкода, солдате Гейл Готорн.

— Не варто шкодувати, солдате Катніс Евердін, — посміхнувся Гейл. — Я все одно почувався дурнем, всюди тягаючи ту штуковину... — (Ми обоє розсміялися). — Гадаю, це означає, що мене понизили в посаді... або й усунули.

Все-таки в Окрузі 13 було й дещо позитивне. Наприклад, до мене повернувся колишній Гейл. Незважаючи на тиск із боку Капітолія, на наше з Пітою фіктивне одруження, ми з Гейлом спромоглися зберегти дружбу. Гейл не нав’язувався: не ліз із поцілунками й не казав про свої почуття. Можливо, через мою хворобу, а може, не хотів тиснути, або просто розумів: це жорстоко щодо Піти, який зараз у руках Капітолія. У всякому разі, у мене знову з’явився друг, з яким я могла поділитися своїми таємницями.

— Хто ці люди? — запитала я.

— Вони такі самі, як ми. От тільки у них було не кілька пластів вугілля, а ядерна зброя, — відповів Гейл.

— А мені хочеться вірити, що Округ 12 за Чорних часів не покинув би соратників напризволяще, — мовила я.

— Міг би. Якби йшлося про капітуляцію, або про необхідність скористатись ядерною зброєю, — сказав Гейл. — Хай там як, вони молодці, що взагалі вижили.

Можливо, через те, що на моїх підошвах і досі був попіл Округу 12, вперше за увесь час я віддала належне мешканцям Округу 13. Вони вижили, незважаючи ні на що. Перші роки були найжахливішими: потому як місто було розбомблене вщент, вони тулилися в малесеньких кімнатках під землею. Населення скоротилося в десятки разів, не було до кого звернутися по допомогу... За останні сімдесят п’ять років мешканці Округу 13 навчилися самі дбати про себе, перетворилися на боєздатну армію і без сторонньої допомоги збудували нове суспільство. Вони стали б набагато сильнішими, якби через епідемію не знизився рівень народжуваності: тепер вони відчайдушно прагнуть притоку свіжої крові ззовні. Можливо, вони надто суворі, якісь запрограмовані, можливо, їм бракує почуття гумору. Але вони є. І вони прагнуть знищити Капітолій.

— Але їм знадобилося багато часу, щоб нарешті об’явитися, — мовила я.

— Так, було нелегко. Довелося створити цілу підпільну мережу в Капітолії і провести роботу в округах, — пояснив Гейл. — А далі їм потрібна була людина, яка б запустила механізм у дію. Їм потрібна була ти.

— Піта їм також був потрібен, але, здається, вони про нього швидко забули, — мовила я.

Обличчя Гейла спохмурніло.

— Сьогодні Піта міг завдати багато шкоди. Звісно, здебільшого повстанці пропустять його слова повз вуха. Однак у деяких округах спротив тільки-тільки зароджується, він іще не набрав сили, і тому людям важко буде опиратися. Перемир’я — це вочевидь ідея президента Снігоу. Але з вуст Піти вона звучить дуже резонно.

Я боялася того, що почую у відповідь, однак усе-таки запитала:

— Гейле, як ти гадаєш, чому він це сказав?

— Можливо, його катували. Або переконали. Я думаю, він уклав із владою якусь угоду, щоб захистити тебе. Скажімо, висунув ідею перемир’я навзамін того, щоб тебе й надалі вважали розгубленою вагітною дівчиною, яка й гадки не мала про повстання й проти волі опинилась у полоні. В такому разі, навіть якщо округи програють, у тебе з’явиться шанс. Якщо ти, звісно, підігруватимеш... — Напевне, у мене був спантеличений вигляд, оскільки наступні слова Гейл промовив дуже тихо. — Катніс... він досі намагається вберегти тебе від смерті.