Слава ЗСУ!

У печері не залишалося ні шматочка м’яса, доводилося братися за

свіжі шкури, відкладені для одягу. Маленькими плоскими кременями з майстерно зазубреними гострими краями жінки зіскоблили шерсть і відокремили жилки з важких шкур. Потім вони розрізали шкіри на невеликі шматки. Ці ще вкриті плямами крові шматки замочили  у воді і варили їх до тих пір, поки вони не перетворилися на густу клейку масу. Кілька напівзгнилих коренів, від перемоклої  землі, були з’їдені.

Горин приніс якусь огидну рибу. Це було все, що йому вдалося зловити після довгих і тяжких зусиль.  Її негайно ж розділили і тут же з’їли:  риба була невелика, а голодних ротів багато. Кожному дісталося по крихітному шматочку…

Немович, бажаючи хоч чим-небудь зайняти змучених голодом  мешкан-ців печери, вирішив роздати всім якусь роботу. Случу було доручено зібрати всі  кістки і перетовкти їх на камені. Він озброївся кам’яним молотом  і почав товкти чорні обсмалені кості.

Дівчата –  Язвінка  і Рудинка,  що стійко, без скарг і стогонів переносили голод, отримали наказ зашити рвані хутра – запасний одяг роду. Вони так захопилися цією важкою роботою, що забули на час болісний голод.

Інші діти, за наказом старого і під його наглядом, лагодили

зброю, навіть із самих дрібних кременів старий навчав виготовляти наконечники для стріл…

Поляна, незважаючи на сувору погоду, послали за жолудями. Він не гірше Кряка лазив по деревах. Втім, час від часу Случ- виходив поглянути, де братик  і що з ним. День наближався до кінця, і ніхто вже не сподівався побачити сьогодні мисливців. Поступово всіма опанувало тупий, похму-рий відчай. Щоб якось підбадьорити голодних  мешканців печери,

Немович наказав всім йти в ліс, на вершину пагорба, і, поки ще не

настала ніч, пошукати якої поживи. Жінки взяли зброю, діти захопили палиці, і всі пішли.

Лише Кряк залишився біля багаття.  Він повинен був до самого вечора підтримувати вогонь на вогнищі і чекати повернення маленького Поляна.

 Досить довго сидів навпочіпки перед вогнищем, старанно підтримуючи  вогонь і займаючись ловом огидних комах, що бігали по його тілу.  Раптом біля входу в печеру, всипаного дрібними каменями і черепаш-ками, почулися легкі і швидкі кроки. Кряк повернув голову і побачив захеканого Поляна. Очі хлопчика сяяли від радості: він тягнув за хвіст великого сірого щура.

- Подивися, це я його вбив, – кричав Полян, – я сам!

Кряк, я буду мисливцем!

- Швидше, швидше! Йди за мною! Бігом! Їх ще багато там, нагорі.  Мені одному їх не подолати, але якщо ми підемо всі разом, ми їх переловимо і нарешті  наїмося досхочу сьогодні ввечері. Ну, йдемо!

- Швидше! - вигукнув  він. - В дорогу!

Принести в печеру багато їжі та ще в такий голодний день! – промайнуло в голові хлопця. Кряк схопив важку палицю і кинувся слідом за братом.

Аж раптом він згадав про вогонь і зупинився в нерішучості.

- А вогонь? - вигукнув . - Дивись, він тільки що весело потріскував,  а тепер вже згасає. Адже весь час в нього треба підкидати гілки.

- Ну,  то накидай багато, – порадив хлопчик. - Ми не довго будемо полювати. Він не встигне погаснути.Кряк вагався. Напитися теплої крові було дуже заманливо - голод так жорстоко мучив його. Голодний хлопець стояв і роздумував. Мабуть, Полян  правду каже: якщо підкинути побільше гілок, вогонь, напевно, не згасне. А вони скоро повернуться і принесуть багато їжі. …

Кряк більше не вагався. Він підкинув трохи дров у вогонь і в два-три стрибки наздогнав Поляна. Хлопчики скоро дісталися  до галявини. Це місце легко було впізнати по трьох скрючених соснах. Вони давним-давно засохли, але все ще стояли, простягаючи, немов гігантські кістляві руки, свої голі гілки.  Тут,  хлопчики побачили, що папороть і висока жовта трава біля коріння дерев сильно гойдаються. Це здавалося дивним, бо вітер зовсім стих.