Слава ЗСУ!

РАКЕТНИЙ УДАР НЕМИНУЧИЙ

1

УВАГА! ГОВОРИТЬ ПОЛІЦІЯ ЧЕСТЕР МІЛЛА! ЦЯ МІСЦЕВІСТЬ ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУАЦІЇ! ЯКЩО ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ, ЙДІТЬ НА ЗВУК МОГО ГОЛОСУ! ЦЯ МІСЦЕВІСТЬ ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУАЦІЇ!

Терстон Маршалл і Каролін Стерджес сіли в ліжку, слухаючи той голос, блимаючи одне на одного очима. Вони працювали викладачами Емерсон-коледжу в Бостоні, Терстон — повний професор англійської літератури (і запрошений редактор чергового випуску «Лемешів»[192]), Каролін — аспірантка й асистентка на тім же факультеті. Коханцями вони були останні півроку, і квіт їхнього кохання вже втратив свіжість. Перебували вони в будиночку Терстона на Честерському озері, яке лежало між Малою Курвою і річкою Престіл. Приїхали на довгий вікенд заради «насолоди падолистом», але рослинність, якою вони насолоджувалися з минулої п'ятниці, здебільшого належала до лобкової. У будиночку не було телевізора; Терстон Маршалл ненавидів телебачення. Радіо було, але вони його не вмикали. Це трапилося о восьмій тридцять ранку, в понеділок, двадцять третього жовтня. Обоє не мали зеленого поняття, що поряд відбувається щось не те, поки їх не вирвав переляканими зі сну цей трубний глас.

УВАГА! ГОВОРИТЬ ПОЛІЦІЯ ЧЕСТЕР МІЛЛА! ЦЯ МІСЦЕВІСТЬ… Він наближається. Вже зовсім близько.

— Терстоне! Трава! Де ти поклав траву?

— Не хвилюйся, — промовив він, але тремтіння в його голосі наводило на думку, що сам він скористатися власною порадою не спроможний. Високий, стрункий чоловік з густим сивіючим волоссям, яке він збирав на потилиці у хвостик. Зараз його волосся висіло вільно, майже сягаючи плечей. Йому було шістдесят; Каролін двадцять три. — Усі лісові будиночки тут порожні о цій порі року, вони просто їздять туди-сюди по дорозі, по Малій Кур…

Вона вхопила його за плече — осьо.

— Наша машина! Вони побачать машину біля дому.

Гримаса типу «йо, бля» зринула йому на обличчі.

…ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУАЦІЇ! ЯКЩО ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ, ІДІТЬ НА ЗВУК МОГО ГОЛОСУ! УВАГА! УВАГА! УВАГА! Вже зовсім зблизька. Терстон тепер чув також голоси інших людей, підсилені гучномовцями, голоси копів із гучномовцями — але цей звучав уже ледь не впритул. МІСЦЕВІСТЬ ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУ… тиша на мить, а потім: АГОВ, У БУДИНКУ! ВИХОДЬТЕ СЮДИ! НЕ БАРІТЬСЯ!

Який кошмар.

— Де ти подів траву? — штурхонула вона його знову.

Трава залишилася в іншій кімнаті. У пластикову пакеті, котрий, тепер уже напівпорожній, стояв поряд з тарілкою, на якій з учорашнього вечора лежав недоїдений сир і крекери. Якщо хтось зайде, це й буде першим, що він, чорт забирай, побачить.

ЦЕ ПОЛІЦІЯ! МИ ТУТ НЕ ДУРНЯ КЛЕЇМО! ЦЯ МІСЦЕВІСТЬ ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУАЦІЇ! ЯКЩО ХТОСЬ Є ВСЕРЕДИНІ, виходьте, поки ми вас не витягли звідти!

«Свині, — подумав він. — Містечкові свині зі свинячими мізками».

Терстон вискочив з ліжка і кинувся через кімнату, з розвіяним волоссям, вихляючи худими сідницями.

Цей будиночок після Другої світової побудував його дід, тут було лише дві кімнати: велика спальня з видом на озеро та вітальня/ кухня. Електрику подавав старий генератор «Генске», вимкнутий Терстоном перед тим, як лягти в ліжко; його розбовтане деренчання аж ніяк не додавало романтики. З минулого вечора в каміні — необхідності його палити не було, проте це ж так романтично — ще жеврів присок.

«А може, я помиляюся, може, я поклав траву собі до кейса».