Слава ЗСУ!

— Гадаю, ми зможемо зробити ще краще, — сказав Барбі. — Якщо Джо встигне все налагодити, все місто зможе побачити це наживо.

Цього разу кулак підняла Джулія. І Барбі, широко усміхаючись, пристукнув по ньому.

13

— Чорти його забирай, — промовив Джо.

Через поштивий страх на обличчі тринадцятирічний хлопець зробився на вигляд восьмирічним. Куди й поділася з його голосу самовпевнена зверхність. Разом з Барбі він стояв ярдів за тридцять від того місця, де в Купол упиралася дорога Мала Курва. Не на солдатів він дивився, хоча вони якраз обернулися до них — це попереджальна стрічка і велике червоне X на Куполі так його вразили.

— Вони прибирають звідси свій бівуак, чи як ви це називаєте, — промовила Джулія. — Наметів уже нема.

— Звісно. Десь через… — Барбі поглянув на годинник, — дев'яносто хвилин тут буде доволі спекотно. Синку, тобі краще поспішати.

Але тепер, коли вони врешті опинилися на порожній дорозі, Барбі почав сумніватися, чи дійсно Джо зможе зробити те, що пообіцяв.

— Йо, але… ви бачите дерева?.

Спершу Барбі не зрозумів. Кинув погляд на Джулію, та знизала плечима. Тоді Джо показав рукою, і він побачив. Дерева по той бік Купола пританцьовували під середньої сили осіннім вітром, скидаючи кольоровими спалахами з себе листя, яке кружляло поміж самотніх морських піхотинців. На боці Мілла гілки ледь похитувалися і більшість дерев стояли ще в повному вбранні. Барбі був упевнений, що повітря проникає крізь бар'єр, але кволо. Купол гасив вітер. Він згадав, як вони з Полом Джендроном, чоловіком у картузі «Морських Псів», підійшли до струмка і побачили, як дибиться вода.

— Листя тут виглядає, — промовила Джулія, — ну, не знаю… якимсь апатичним. Безвільним.

— Бо на їхньому боці вітер, а в нас лише дихання млявого бризу, — сказав Барбі, сам сумніваючись, чи в тім причина. Чи хоч приблизно в тім причина. Але який сенс було мудрувати про якість повітря в Честер Міллі, якщо вони ніяк не могли на це вплинути? — Давай, Джо. Роби свою справу.

По дорозі сюди вони заїхали на «Пріусі» Джулії до Джо додому, щоб він узяв свій PowerBook. (Місіс Макклечі змусила Барбі заприсягнути, що він поверне їй сина живим і неушкодженим, і Барбі нічого не залишалося, як дати клятву.) Тепер Джо показував на дорогу.

— Тут?

Барбі прикрив долонями собі обличчя з боків, оцінюючи напрямок на червоне X.

— Трохи лівіше. Ти можеш прорепетирувати, подивитися, як воно буде?

— Йо, — Джо відкрив і ввімкнув PowerBook. Як завжди, миленько прозвучала стартова мелодія фірми «Макінтош», але Барбі подумав, що ніколи в житті перед його очима не поставало більш сюрреалістичного видовища, ніж цей сріблястий комп'ютер із жевріючим екраном посеред дороги Мала Курва з її латаним асфальтом. Це йому здалося перфектним апофеозом трьох попередніх днів.

— Акумулятор свіжий, отже, він мусить працювати щонайменше шість годин, — сказав Джо.

— А чи не перемкнеться він у режим сну? — спитала Джулія.

Джо подарував їй фірмовий погляд типу «мамуню, я вас прошу» й обернувся до Барбі.

— Якщо ракета засмажить мій Про, ви обіцяєте купити мені новий?

— Тобі купить Дядько Сем, — пообіцяв Барбі. — Я власноруч подам вимогу.

— Солодко звучить.

Джо нахилився до ноутбука. Понад екраном у нього було встановлено невеликий сріблястий циліндр. Це, як пояснив йому Джо, нове комп'ютерне чудо, що зветься ай-Сайт[217]. Він поклав пальці на клавіатуру і натиснув ENTER, на екрані вмить висвітилося яскраве зображення Малої Курви. З рівня землі кожна крихітна вибоїна, кожна нерівність дороги виглядала горою. На середньому плані Барбі побачив фігури морпіхів вище колін.