Слава ЗСУ!

— Ви можете зв'язатися з вашим чоловіком? — запитав Барбі.

— Якщо в нього ввімкнутий мобільний.

— Скажіть йому, щоб прибув сюди — на санітарній машині, якщо можливо. Якщо він не відповість на дзвінок, сідайте в поліцейську машину і катайте прямо до шпиталю.

— У нього там пацієнти…

— Пацієнти в нього є і тут. Він просто про це ще не знає. — Барбі показав на Джинні Томлінсон, котра тепер сиділа, привалившись спиною до шлакоблочної стіни маркету, закриваючи собі руками скривавлене обличчя. Джина і Герріет Біґелоу присіли навпочіпки біля неї, але, коли Джина спробувала складеною хусточкою зупинити кровотечу з її радикально понівеченого носа, Джинні скрикнула від болю й відвернула голову.

— Починаючи з однієї з тих двох фахових медиків, котрі в нього залишилися, якщо я не помиляюсь.

— А ви що збираєтеся робити? — спитала в нього Лінда, знімаючи з пояса телефон.

— Ми з Розі збираємося вгамувати натовп. Правда, Розі?

12

Розі застигла в дверях, загіпнотизована хаосом, що відкрився її очам. У повітрі висів сльозоточивий запах оцту, змішаний з ароматами розсолу і пива. Лінолеум у проході секції № 3 було заляпано гірчицею й кетчупом, немов його хтось від душі заблював. Хмара з цукру і борошна повисла над секцією № 5. Люди, котрі штовхали свої візки крізь той прохід, кашляли, витирали собі очі. Деякі з візків буксували, наїжджаючи на розсипи сухих бобів на долівці.

— Постій там секунду, — сказав Барбі, хоча Розі й так не подавала ознак руху; вона стояла, паралізована видовиськом, притиснувши мегафон собі між грудей.

Барбі помітив Джулію, котра фотографувала розграбовані касові апарати.

— Кидайте цю справу й ходімо зі мною, — погукав він.

— Ні. Я мушу робити свою роботу, більше ж нікому. Я не знаю, куди подівся Піт Фрімен і Тоні…

— Ви не знімати це мусите, а зупинити. Перш ніж гіршого чогось не сталося, — показував він на Ферна Бові, котрий чимчикував повз них з навантаженим кошиком в одній руці й пивом у другій. У нього була розсічена брова і кров стікала по обличчю. Одначе вигляд Ферн мав задоволений.

— Як?

Він підвів її до Розі.

— Ти готова, Розі? Час починати.

— Я… ну…

— Не забудь, інтонація безтурботна. Не намагайся їх зупинити, лише спробуй знизити температуру.

Розі глибоко зітхнула і підняла до рота мегафон:

— УСІМ ПРИВІТ, ЦЕ Я ГОВОРЮ, РОЗІ ТВІЧЕЛ, З «ТРОЯНДИ-ШИПШИНИ».

Вона заслужила собі вічну шану, бо дійсно говорила безтурботно. Почувши її голос, люди заозиралися — не тому, що він звучав настирливо, як це знав Барбі, а якраз тому, що навпаки. Він уже бачив таке в Таркіті, Фаллуджі, Багдаді. Найчастіше після вибухів бомб у залюднених громадських місцях, коли прибувала поліція і машини з солдатами.

— ПРОШУ, ЗАКІНЧУЙТЕ СКУПЛЯТИСЯ ШВИДШЕ І ЯКОМОГА СПОКІЙНІШЕ.

Дехто на це зреагували гигиканням, але, озирнувшись одне на одного, люди немов очуняли. У секції № 7 Карла Венціано з соромом, що був просто написаний на її лиці, допомагала підвестися Генріетті Клевард. «Тут повно «Тексматі», вистачить нам обом, — думала Карла. — Що це, Господи прости, на мене найшло?»

Барбі кивнув Розі — продовжуй, — показавши беззвучно губами: кава. Звіддаля він почув цвірінчання санітарної машини, що наближалася.

— КОЛИ ВИ ЗАКІНЧИТЕ, ПРИХОДЬТЕ ДО «ТРОЯНДИ-ШИПШИНИ» НА КАВУ СВІЖУ Й ГАРЯЧУ І ЗА РАХУНОК ЗАКЛАДУ.