Слава ЗСУ!

Усміхаючись, Великий Джим відніс телефонну слухавку подалі від себе. Він і так чудово все чув.

— Ану, хапайте отих двох… та не тих, ти, ідіот. ІНШИХ двох… Ні, не треба вони мені під арештом! Мені треба, щоб вони забралися звідси! Хай хоч на сраках скачуть, якщо ногами не в змозі ворушити!

За хвильку він уже знову балакав із Великим Джимом:

— Нагадайте мені, навіщо я погодився на цю роботу, бо сам я щось уже забув.

— Усе владнається, усе буде гаразд, — заспокоїв його Великий Джим. — Завтра ти отримаєш п'ятірку додаткових служак — свіженьких молодих бичків — і ще п'ять нових у четвер, а то й раніше. П'ять — це щонайменше. А тепер пошли сюди Тібодо. І будь готовий запроторити до камери в підвалі її нового мешканця. Містер Барбара оселиться в ній ще до кінця дня.

— За яким звинуваченням?

— Як щодо чотирьох убивств, плюс підбурювання до бунту в місцевому супермаркеті? Годиться?

Він вимкнув телефон раніше, ніж Рендолф устиг йому щось відповісти.

— Яку роботу ти збираєшся доручити нам із Картером? — запитав Джуніор.

— Сьогодні? По-перше, невеличка розвідка і планування. З останнім я допоможу. Потім ви візьмете участь в арешті Барбари. Гадаю, тобі це буде приємно.

— Так, приємно.

— А коли Барбара опиниться в льоху, ви з Тібодо мусите гарненько повечеряти, бо справжня робота на вас чекає вночі.

— Що?

— Спалити редакцію «Демократа» — цікаво звучить?

Джуніор вибалушив очі:

— Навіщо?

Те, що його син таке питає, стало для нього розчаруванням.

— Тому, що в найближчому майбутньому існування газети не в інтересах міста. Маєш якісь зауваження?

— Тату, а тобі ніколи не спадало на думку, що ти міг сказитися?

— Аякже, — кивнув Великий Джим. — Мені пальця до рота не клади.

7

— Скільки часу я провела в цьому приміщенні, але жодного разу не могла собі уявити, що сама можу опинитися на цьому столі, — промовила Джинні Томлінсон своїм новим, розгубленим голосом.

— А якби навіть могла, то напевне не уявляла б, що обробляти тебе буде той, хто вранці готує для тебе стейк із яєчнею. — Барбі намагався підтримувати жартівливий тон, хоча він латав та перев'язував тут безперервно з тої миті, як приїхав до лікарні імені Кетрін Рассел першим рейсом санітарної машини, і вже втомився. Мав підозру, що значною мірою це було від стресу: він смертельно боявся, щоб комусь від його роботи не стало гірше замість покращення. Таку ж тривогу спостерігав він на обличчях Джини Буффаліно і Герріет Біґелоу, але попри все дівчатам було легше, у їхніх головах не цокотів годинник, запущений Джимом Ренні.

— Здається мені, я ще не скоро зможу з'їсти стейк, — сказала Джинні.

Расті щонайперше вправив їй ніс, а потім уже взявся за інших пацієнтів. Барбі йому асистував, тримав її за голову якомога делікатніше і шепотів щось підбадьорливе. У ніздрі їй Расті заклав тампони, просякнуті медичним кокаїном. Почекав десять хвилин, поки анестезія почне діяти (за цей час він встиг накласти пов'язку на дуже розтягнуте зап'ястя і еластичний бандаж на коліно одній тлустій жінці), а тоді витяг тампони і вхопив скальпель. Фельдшер діяв з вартою захвату швидкістю. Перш ніж Барбі встиг порадити Джинні промовити вилка, Расті сковзнув держаком скальпеля понад розширювачем ніздрів, зафіксував його і, упершись у носову перегородку, використав, як важіль.

«Ніби автомобільне колесо монтує», — подумав Барбі, слухаючи, як, хоч і тихо, але явно потріскує, повертаючись до більш-менш нормальної позиції, ніс Джинні. Вона не кричала, але нігті її продірявили папір, яким було застелено оглядовий стіл, і сльози ручаями бігли по її щоках.