Слава ЗСУ!

До неї вона й прийшла, відчепила зі шворки Гореса, щоб той міг заплигнути на пасажирське сидіння, а сама сіла за кермо, задумалась. Їй безперечно подобалася Розі Твічел, але Розі захоче знову обсмоктати весь цей довгий, пекельний день. Захоче попитати, що можна було б, якщо взагалі хоч щось можна, зробити для Барбари. Очікуватиме від Джулії якихось ідей, коли у Джулії їх нема жодної.

Тим часом Горес не відривав від неї очей, питаючись нашорошеними вухами і яскравими очима, що далі. Він і підштовхнув її до думки про жінку, котра втратила свого собаку: Пайпер Ліббі. Пайпер могла б її прийняти і покласти спати, не лізучи їй у вуха з балачками. А переспавши ніч, Джулія знову поверне собі здатність мислити. Навіть щось потроху планувати.

Завівши «Пріус», вона поїхала до церкви Конго. Але пасторський будинок стояв темний, а до дверей було пришпилено записку. Джулія витягла кнопку, понесла папірець до машини і в кабіні, при тьмяному світлі, прочитала записку.

«Я пішла до шпиталю. Там була стрілянина».

Із Джулії знову полинуло голосіння, але щойно до неї приєднався Горес, намагаючись підспівувати, вона змусила себе припинити скімлити. Вона перевела важіль на задній хід, потім знову поставила в нейтральне положення, щоб повернути записку туди, де була її знайшла, на випадок, якщо хтось інший із парафіян, придавлений вагою цілого світу на його (або її) плечах, прийде шукати допомоги в останньої в Міллі духовної особи.

Отже, куди тепер? До Розі, кінець-кінцем? Але Розі вже, либонь, спить. До шпиталю? Джулія б змусила себе піти туди, незважаючи на пережите потрясіння і змученість, якби це слугувало якійсь цілі, але тепер, коли нема газети, в якій вона могла б написати про те, що там трапилось, не було ніякого сенсу наражатися на якісь нові жахи.

Вона здала задом на вулицю, а там повернула вгору міським пагорбом, не задумуючись, куди прямує, поки не під'їхала до Престіл-стрит. За три хвилини вона вже припаркувалася на під'їзній алеї садиби Ендрії Ґріннел. І в цьому будинку також було темно. Ніхто не відповів на її делікатний стук. Не маючи змоги знати, що Ендрія зараз лежить у своєму ліжку на верхньому поверсі, занурена у глибокий сон вперше з того моменту, як відмовилась від пігулок, Джулія вирішила, що вона або пішла додому до свого брата Дагі, або проводить ніч із кимсь іншим.

Тим часом Горес сидів на придверному маті й дивився вгору на неї, очікуючи від неї на якийсь керівний жест, як завжди. Але Джулія була занадто спустошена, щоб керувати, і надто втомлена, щоб рухатись ще деінде. Вона була майже впевнена, що злетить десь із дороги і вб'є їх обох, якщо наважиться знову кудись їхати.

І думала вона зараз не про згорілий будинок, у якому минуло все її життя, а про вираз обличчя полковника Кокса, кола вона запитала в нього, чи не покинули їх напризволяще.

«Аж ніяк, — відповів він. — Абсолютно ні». Але, промовляючи ці слова, в очі їй він намагався не дивитися.

На ґанку стояла дерев'яна садова козетка. Якщо треба, вона може й на ній подрімати. А може…

Вона штовхнула двері, вони виявилися незамкненими. Вона завагалася, а Горес ні. Беззастережно впевнений у тім, що його хазяйка всюди вільно вхожа, він моментально рушив у дім. А за ним і Джулія на іншому кінці повідка, з думкою: «Тепер рішення приймає мій пес. Ось як воно стало».

— Ендріє? — неголосно погукала вона. — Ендрі, ти вдома? Це я, Джулія.

Нагорі, лежачи на спині, хропучи, мов якийсь водій-дальнобійник після чотириденного рейсу, Ендрія ворушила лиш одною частиною тіла: лівою ступнею, котра ще не втомилася від свого спровокованого очищенням організму, смикання і дриґання.