Слава ЗСУ!

У вітальні було темно, але не так щоб абсолютно; Ендрія залишила в кухні ввімкнутою живлену від батарейок лампу. І запах тут стояв. Вікна були навстіж, але без протягів сморід блювотиння не вивітрився цілком. Хтось їй казав, що Ендрія захворіла? Щось ніби про грип?

«Може, це й грип, але з не меншим успіхом це може бути абстинентний синдром, якщо в неї закінчилися ті її пігулки».

У будь-якому випадку, хвороба є хворобою, а хворі люди не люблять бути самотніми. Отже, в будинку порожньо. А вона така втомлена. У кінці кімнати стоїть гарний довгий диван, він її манить. Якщо Ендрія прийде додому завтра вранці й побачить тут Джулію, вона її зрозуміє.

— Можливо, навіть запропонує мені чашечку чаю, — промовила вона. — І ми разом посміємося з цієї пригоди. — Хоча можливість сміятися з будь-якого приводу, в будь-якому майбутньому, задавалася їй зараз нереальною. — Ходи сюди, Горесе.

Вона відчепила поводок і рушила через кімнату. Горес не відривав від неї очей, поки вона, підмостивши собі під голову подушку, не вляглася на дивані. А тоді пес і собі ліг, поклавши ніс на лапу.

— Гарний хлопчик, — промовила вона, заплющуючи очі. І відразу побачила перед собою Кокса, як той уникав її погляду. Бо Кокс уважав, що вони залишатимуться під Куполом дуже довго.

Але тіло має поняття про жалість, яка невідома мозку. Джулія заснула з головою менш як за чотири фути від того коричневого конверта, який того ранку намагалася передати їй Бренда. Десь пізніше на диван вистрибнув і Горес, скрутився у неї в ногах. Такими й побачила їх Ендрія, коли спустилася вниз уранці двадцять п'ятого жовтня, почуваючись певною себе більше, ніж упродовж багатьох останніх років.

16

Їх було четверо у вітальні Расті: Лінда, Джекі, Стейсі Моґґін і сам Расті. Він налив кожному по склянці холодного чаю, а потім виклав усе, що взнав у підвалі похоронного салону Бові. Перше питання прозвучало від Стейсі, суто практичне.

— Ти не забула там замкнути?

— Ні, — відповіла Лінда.

— Тоді дай мені ключа, треба покласти його назад.

«Наші й ненаші, — подумав Расті знову. — Ось про що топитиметься ця розмова. Вже про це йдеться. Наші таємниці. Їхня влада. Наші задуми. Їхні плани».

Лінда віддала ключ, потім спитала в Джекі, чи не мала вона якихось проблем із дівчатками.

— Ніяких судорог, якщо це тебе непокоїть. Спали, як ягнятка, весь час, поки тебе не було.

— Що нам тепер з усім цим робити? — спитала Стейсі. Маленька, але рішуча жіночка. — Якщо ви хочете заарештувати Ренні, ми мусимо вчотирьох переконати Рендолфа це зробити. Ми, троє жінок-офіцерів, і Расті, як чинний патологоанатом.

— Ні! — вигукнули в один голос Джекі й Лінда. Джекі рішуче, Лінда злякано.

— Ми маємо самі лише припущення й ніяких доказів, — пояснила Джекі. — Я не певна, що Рендолф нам повірив би, навіть якби ми йому показали зроблені камерою стеження знімки, на яких Ренні ламає шию Бренді. Вони з Ренні зараз в одному човні, випливай або тони. І більшість копів стануть на бік Піта.

— Особливо нові, — докинула Стейсі, втопивши пальці у хмарі свого білявого волосся. — Більшість із них не надто тямущі, але доволі нарвані. І їм подобається носити зброю. До того ж, — вона нахилилася ближче, — сьогодні з'являться чи то шестеро, чи восьмеро нових. Усього лише старшокласники. Дурні, і дужі, і сповнені ентузіазму. Мене вони лякають не на жарт. Ба більше, Тібодо, Ширлз і Джуніор Ренні розпитують новачків, кого б вони могли порадити ще. Мине пару днів, і поліція вже перестане бути поліцією, вона перетвориться на армію підлітків.