Слава ЗСУ!

Таким чином споживання Горесом «ферботен продуктен» було обмежено, проте цілком не припинено; нав'язана дієта просто змусила його вдатися до самозабезпечення цікавим їдлом, що водночас дарувало псу неабияке задоволення, відроджуючи в ньому мисливську натуру, властиву його лисячим предкам. Вранішні й вечірні прогулянки були особливо багаті на кулінарні втіхи. Просто дивовижно, що люди викидають до риштаків уздовж Мейн-стрит й Вест-стрит, по яких зазвичай пролягав його прогулянковий маршрут. Там знаходилися стружечки картоплі-фрі, чипси і крекери з арахісовим маслом, а подеколи й обгортка від морозива з прилиплими до неї рештками шоколаду. Одного разу він натрапив на цілий пиріжок «Застільних теревенів»[352]. Той перестрибнув з тарілочки йому в шлунок швидше, ніж ви встигли б промовити слово холестерин.

Не завжди йому вдавалося глитнути все ним впольоване, іноді Джулія завчасно помічала здобич, на яку він націлився, і відсмикувала його за шворку. Але все'дно діставалося йому багато, бо ж Джулія часто вигулювала його, водночас тримаючи в одній руці розкриту книжку або «Нью-Йорк Таймс». Ігнорування його на користь «Таймс» не завжди йшло йому на користь — наприклад, коли Горесу хотілося, щоб йому ґрунтовно почухали черево, — але під час прогулянок таке ігнорування було щастям. Для маленьких жовтих коргі ігнорування означає — смаколики.

Цього ранку його ігнорували. Джулія й інша жінка — хазяйка будинку, бо це її запахом тут усе пропахло, особливо в околицях тієї кімнати, де люди викидають з себе кізяки й мітять свою територію — були зайняті балачкою. Ця інша жінка була заплакала, і тепер Джулія обнімала її.

— Мені краще, але не так щоб зовсім, — сказала Ендрія. Вони сиділи в кухні. Горес чув дух кави, яку вони пили. Холодної, не гарячої кави. Також він чув запах пундиків. Отих, що з глазур'ю. — Мені все ще їх хочеться. — Якщо вона сказала це про пундики, то Горесу їх теж хотілося.

— Потяг до ліків може тривати ще дуже довго, — сказала Джулія. — Та це не найважливіше. Я схиляю голову перед твоєю відважністю, Ендріє, але Расті мав рацію: ломка — дурна й небезпечна річ. Тобі збіса пощастило, що обійшлося без судорожних припадків.

— Схоже, я їх таки мала. — Ендрія ковтнула кави. Горес почув сьорбання. — Я бачила дуже яскраві сни. В одному з них буяла пожежа. Велика. На Гелловін.

— Але ж тобі вже краще.

— Трішки. Мені починає здаватися, що я впораюсь. Джуліє, ти можеш скільки тобі завгодно залишатися в мене, але, гадаю, краще тобі знайти собі якесь здоровіше місце. Цей сморід…

— Ми могли б щось зробити з цим запахом. Дістанемо батарейний вентилятор у Берпі. Якщо гостювання мені запропоновано серйозно — мені разом з Горесом, — я приймаю твою пропозицію. Нікому не варто на самоті позбавлятися наркозалежності.

— Не було іншого способу, любонько.

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Чому ти вирішила це зробити?

— Бо, здається, вперше з того дня, як мене вибрали, мене потребує наше місто. А ще тому, що Джим Ренні пригрозив позбавити мене пігулок, якщо я заважатиму втіленню його планів.

Далі Горес не слухав. Його більше цікавив запах, що досягав його чутливого носа з того проміжку, над яким один з торців дивана стикався зі стіною. Саме на цьому дивані любила сидіти Ендрія в свої кращі (якщо так можна назвати медикаментозні) дні, іноді дивлячись програми на кшталт «Переслідуваних»[353] (вельми вдале продовження «Загублених») або «Танці з зірками» чи якийсь фільм по Ейч-Бі-О[354]. Перед кіновечорницями вона зазвичай смажила собі в мікрохвильовці попкорн. І миску з ним ставила на край столу. А оскільки наркоші рідко бувають акуратистами, чимало попкорну валилося під стіл. Саме його запах тепер і чув Горес.