Слава ЗСУ!

— Що саме ти бачив? Скільки їх? Там усе кодло чи тільки кілька, як минулого разу?

— Я…я…я…

Майстер знову його струснув, але набагато делікатніше, ніж перед тим.

— Заспокойся, Сендерсе. Ти тепер боєць Божої армії, а отже…

— Християнський солдат!

— Правильно, правильно, правильно. А я твій командир. Отже, доповідай.

— Вони їдуть двома ваговозами.

— Тільки двома?

— Так.

— Помаранчевими?

— Так!

Майстер підсмикнув на собі піжамні штани (вони мало не вмить сповзли на попередню позицію) і кивнув.

— Міські ваговози. Мабуть, трійко тих самих довбодятлів — брати Бові й містер Курник.

— Містер хто?

— Кіл'ян, Сендерсе, хто ж іще. Він курить кришталь, але не розуміє кришталевого сенсу. Він дурень. Вони їдуть знову по пропан.

— Нам краще сховатися? Просто сховатися, поки вони його забиратимуть?

— Так я робив раніше. Але цього разу — ні. Буде з мене ховатися, досить дозволяти їм брати звідси що заманеться. Зірка Полин спалахнула. Настав час Божим воїнам підняти свій прапор. Ти зі мною?

І Енді, котрий під Куполом втратив усе, що хоч щось значило для нього, довго не вагався.

— Так!

— До кінця, Сендерсе?

— До кінця!

— То де ж ти тоді подів свою зброю?

Наскільки Енді міг пригадати, його автомат залишився стояти в студії, притулений до плаката, на якому Пет Робертсон[387] обнімав Лестера Коґґінса.

— Давай-но катай і візьми автомат, — промовив Майстер, беручи до рук свого БОЖОГО ВОЇНА й перевіряючи магазин. — І відтепер повсякчас тримай його при собі, тобі це ясно?

— Авжеж.

— Ящик із боєприпасами там?

— Йо.

Енді затяг один з ящиків туди лише годину тому. Принаймні він гадав, що з того часу минула година; чад-доням було властиво викривляти час по краях.

— Хвилиночку, — зупинив його Майстер. Він пішов уздовж стіни складської будівлі до коробки з китайськими гранатами і дістав три штуки. Дві він вручив Енді, наказавши покласти їх до кишень. Третю гранату Майстер підвісив за кільце на ствол свого БОЖОГО ВОЇНА.

— Сендерсе, мені казали, що після того, як висмикнеш чеку, маєш сім секунд на те, щоб позбавитися цієї курвочки, але, коли я випробовував одну отам, позаду, у гравійному кар'єрі, вона вибухнула не більше, як за чотири. Ти не мусиш довіряти людям східної раси. Запам'ятай це.

Енді відповів, що запам'ятає.

— Гаразд, пішли. Заберемо твою зброю.

Вагаючись, Енді спитав:

— Ми мусимо їх постріляти?

Майстер явно здивувався.

— Лише якщо будемо змушені, а так — ні.

— Добре, — кивнув Енді. Попри все, йому зовсім не хотілося робити комусь боляче.

— Але якщо вони нахабнітимуть, ми зробимо все, що необхідно. Тобі це зрозуміло?

— Так, — відповів Енді.

Майстер ляснув його по плечу.

13

Джо спитав у матері, чи можна, щоби Бенні й Норрі залишилися ночувати в них. Клер сказала, що звісно, вона не проти, якщо не будуть проти їхні батьки. Для неї це була б, фактично, навіть розрада. Після їхніх пригод на Чорній Гряді їй подобалася сама думка тримати їх усіх поряд, у себе перед очима. Вони можуть насмажити собі попкорну на дров'яній печі й продовжити верескливу гру в Монополію, котру розпочали годину тому. Насправді гра була аж занадто гомінкою; їхні збуджені вигуки й дикі крики звучали неоковирно, але їй це було байдуже.